Глава 10

Кейтелін почала видужувати та йти на поправку. Кожного ранку вона прокидалася вже не від болю, а від тихого світла, що просочувалося крізь лікарняні жалюзі. Крапельницю зняли, пов’язки змінювали рідше, і лікарі задоволено переглядалися між собою, переглядаючи результати аналізів. Її кроки коридором спершу були повільними й невпевненими, але з кожним днем ставали твердішими. Медсестри усміхалися їй, мов давній знайомій, а в палаті більше не панувала гнітюча тиша — з’явилося очікування.

Лікуючий лікар дівчини, суворий, але добрий чоловік із сивиною на скронях, попередив її, коли виписка вже лежала на столі, а окуляри сповзли на кінчик носа:
— Більше в таке не встрягай. Життя в тебе попереду довге, але одне. Бережи його.

У його голосі не було докору — лише турбота і втомлена мудрість людини, яка надто часто бачить, як тонка межа між життям і смертю зникає в одну мить.

Дівчина кивнула. Її погляд був впевнений, але в ньому ще жевріла тінь пережитого. Вона пам’ятала холод операційної, уривки голосів, темряву, що затягувала. Проте попереду — інше: життя, любов, сцена, музика. Вона трималася за ці слова, мов за маяк у штормі.

Через кілька днів її таки виписали. Вранці, в день 31 грудня, Кейт стояла перед дверима рідного дому, тримаючи в руках невеличку валізу. Сніг тихо поскрипував під ногами, повітря було морозним і прозорим. Її серце билося швидше, а щоки червоніли не тільки від морозу, а й від хвилювання. Вона зробила глибокий вдих, ніби збиралася переступити не просто поріг, а межу між старим і новим життям.

Вона натисла ручку — і в ту ж мить її обдало таким теплом, що очі защеміли від сліз. Запах кориці, мандаринів і маминих пиріжків — от що означало «дім». Це був запах дитинства, безпеки, вечорів під ковдрою з гарячим чаєм. Він огортав її сильніше за будь-які обійми.

Мати, почувши, що двері відчинилися, вибігла до неї з фартухом і обійняла доньку міцно-міцно, так, ніби боялася знову втратити.
— Ти вдома… Нарешті.

У її голосі тремтіли сльози, але вона стримувала їх, щоб не засмучувати доньку. Її долоні довго не відпускали Кейтелін, ніби перевіряли, чи справді вона тут, жива, тепла.

Кухня кипіла святковими приготуваннями. На плиті булькотів борщ, у духовці рум’янилися пироги, на столі лежали розкачані кружечки тіста. Ялинка в кутку мерехтіла вогниками, а на підвіконні стояли тарілки з мандаринами та цукерками. Кейтелін пішла за запахом, мов зачарована. Вона сіла біля столу, де мати акуратно ліпила вареники, і з усмішкою сказала:
— Ммм, як смачно пахне... Мам, ти завжди готуєш, як справжня богиня.

— Дякую, моя солоденька, — відповіла жінка, лагідно погладивши доньку по голові, затримавши руку трохи довше, ніж зазвичай. — Але краще б ти поки відпочивала.

Та Кейт не могла всидіти. Її енергія, здавалося, почала повертатися разом зі звуками музики з телевізора, запахами дому і наближенням Нового року. Вона відчувала, як у грудях знову з’являється легкість, ніби всередині запалили маленьке світло.

У своїй кімнаті вона сіла на ліжко. Тут усе залишилося таким самим: постери улюблених гуртів, м’який плед, розкладені ноти на столі. Вона взяла телефон і відкрила Instagram. Нічого цікавого. Ті самі фото свят, ті самі фільтри, блискітки, усмішки. Всі готуються до свята, ніби й нічого не сталося. Але у неї — все інакше. Її внутрішній світ перевернувся. Вона ніби побачила життя з іншого боку — крихке, цінне, без гарантій. І єдине, що залишалося постійним — це музика.

Вона потягнулася до гітари. Інструмент був трохи припалений пилом, але все такий же рідний. Пальці ледь торкнулися струн, і народилася мелодія — тиха, чуттєва, сповнена вдячності й надії. Звук був м’яким, але впевненим, ніби кожна нота знала, куди їй іти. У тій музиці був весь її шлях — від болю до зцілення, від темного лісу до світла лікарняної лампи. І лише музика могла зараз сказати за неї більше, ніж слова.

На порозі кімнати з’явилася мати, притулившись до одвірка.
— Ти знову напрягаєшся, доню. Тобі ж не можна, — мовила з легкою строгістю, але з материнським розумінням, спостерігаючи, як донька зосереджено схиляється над інструментом.

— Мамо, я розумію… Але сидіти без діла — нестерпно. Я не можу просто лежати і чекати. Це — моє лікування.

У її голосі звучала щирість. Для Кейт музика була не просто хобі — це було дихання.

Жінка вдихнула, подивилася на доньку і, розуміючи, що сперечатися марно, зітхнула.
— Ну добре. Але хоч без фанатизму, чуєш?

— Обіцяю, — усміхнулась Кейт і знову провела рукою по струнах, уже обережніше.

Зі стін повільно спадала тінь тривог останніх тижнів. Звуки музики наповнили кімнату, мов заклинання, яке зцілювало її душу, розганяло темні спогади, витісняло страх. Вона грала недовго, але кожна нота була живою.

Та через кілька хвилин вона припинила. Втома все ще давалася взнаки: плечі налилися важкістю, у тілі відчувалася слабкість. Вона поклала гітару, потягнулася і заплющила очі на мить. Її серце наповнилося передчуттям... Чогось важливого, світлого, майже неминучого.

«Зараз подзвоню Теону, — подумала вона, — запрошу його на новорічний стіл. Хочу, щоб він був поруч, коли проб’є північ».

Вона відкрила контакти, і її палець торкнувся імені, яке викликало усмішку навіть після усього, що сталося. Усмішку тиху, глибоку, справжню.

Сніг за вікном сипав тихо й густо, накриваючи все сріблястою ковдрою. Вогники гірлянди відбивалися у склі, змішуючись із падаючими пластівцями. Попереду — новий рік. Новий розділ. І Кейтелін була готова до нього, як ніколи.