Глава 9

Сніг усе йшов і йшов, немовби хотів приховати біль і тривогу, які повисли у повітрі. Великі, повільні пластівці лягали на підвіконня, на холодний асфальт, на гілки дерев за вікном лікарні, загортаючи місто в білу, мовчазну ковдру. Здавалося, сам світ намагався приглушити крик, що завис десь між небом і землею, стерти сліди страху, змити пам’ять про ніч, яка ледь не стала останньою.

Нічне місто за вікнами лікарні виглядало далеким і нереальним. Святкові вогники миготіли крізь снігову завісу, але їхнє тепло не доходило сюди, у стерильну тишу лікарняних коридорів. Час ніби сповільнився. Хвилини стали довшими, а очікування — важчим за будь-які слова.

У лікарняній палаті було тихо. Лише монотонно пищав монітор біля ліжка, де лежала Кейтелін — бліда, мов порцелянова лялька, з перев’язаним животом і крапельницею у руці. Її волосся було акуратно розкладене по подушці, але в тому порядку відчувалася крихкість. Пальці — холодні, майже нерухомі. Повітря пахло антисептиком і стерильністю, а тиша здавалася такою густою, що її можна було розрізати ножем.

Світло лампи над ліжком відкидало м’яку тінь на її обличчя, підкреслюючи виснаження. Здавалося, навіть дихання палати підлаштувалося під рівний ритм апаратури.

Уже три дні, як вона не відкривала очей. Уже три дні, як Теон не покидав палати. Його очі були червоні від безсоння, під ними залягли темні тіні, щетина вкрила щоки. Він майже не їв, не пив — лише іноді машинально ковтав воду, коли медсестра нагадувала. Просто сидів поруч, тримаючи її за холодну руку, ніби боявся, що якщо відпустить — вона зникне. Кожні кілька хвилин він вдивлявся в її обличчя, ніби намагався дочекатися хоч якогось тремтіння повік, хоч одного подиху надії, хоч найменшого руху губ.

Іноді він нахилявся ближче, прислухаючись до її дихання, ніби йому потрібно було переконатися, що вона досі тут. Біля його ніг стояла недопита кава, яка давно охолола. Телефон розривався від повідомлень команди, друзів, її матері — але Теон майже не реагував. Усі його думки були прикуті лише до неї.

— Прошу, тільки прокинься... — шепотів він, і його голос ламався, губився десь між апаратурою та білими стінами.

У цих словах було все — страх, безсилля, любов, яку він уже не намагався приховувати навіть від самого себе.

А Кейт тим часом перебувала десь посередині. Між світлом і темрявою, між теплом життя та холодом забуття. Навколо неї був сірий ліс, схожий на той, що снився їй раніше, тільки тепер він був покритий кригою. Дерева стояли нерухомо, гілки вкриті інеєм, земля — тверда, мов скло. Кожен її крок лунав глухим відлунням. Повітря було прозорим і холодним, але не ранило — воно просто нагадувало, що вона зависла між вибором.

Небо над лісом було безбарвним, ніби позбавленим часу. Тут не існувало ані дня, ані ночі. Лише нескінченна тиша, що огортала її, мов туман.

І в тій крижаній тиші, мов тінь, з’явилася вона — Мері, мов згусток спогадів, страхів, рішень, які не були прийняті. Її силует був водночас чітким і розмитим, ніби створеним із туману та світла. Очі — глибокі, спокійні, без осуду.

Її довге волосся легко колихалося від невидимого вітру, а навколо ніби мерехтіли слабкі сріблясті іскри. Вона більше не здавалася лячною. Навпаки — поруч із нею було дивне відчуття спокою.

— Хочеш по швидкому звідси піти? — запитала вона без жодної емоції, і слова прозвучали так просто, ніби йшлося про легкий вибір.

Кейт стояла на колінах у снігу, погляд опущений, губи тремтіли. Сніг танув на її долонях, але холоду вона не відчувала — лише втому, що розливалася всередині, як темна вода.

Їй здавалося, що вона більше не має сил боротися. Біль від рани змішався з болем від зради, і разом вони перетворилися на важкий тягар, який тиснув на груди.

— Я не знаю… Мені боляче. Мене зрадила людина, якій я довіряла. Джейн. Вона хотіла мене вбити. А я... я не розумію за що. Мене розриває зсередини. Наче щось ламається і не складається назад. Я вірила їй. Я називала її подругою…

Її голос зривався, а разом із ним розсипалися спогади: сміх, спільні плани, довгі розмови. Усе це тепер мало гіркий присмак.

Вона згадувала їхнє дитинство — як вони сиділи на дахах будинків, ділилися секретами, підтримували одна одну після перших невдач. І тепер усі ці спогади здавалися уламками скла, які боляче врізалися в душу.

Коли дівчина почала плакати, Мері сіла поруч і несподівано ніжно обійняла її. Її обійми були теплими — дивно теплими для цього крижаного місця.

Кейт здивовано завмерла. Вона не очікувала від Мері такої людяності. Але саме ця теплота раптом стала для неї чимось рятівним.

— Не плач, моя мила, — її голос уперше звучав людяно, не як у привида. — Ти сильна. І ти не сама. Ти потрібна цьому світу. Теон не залишає тебе ні на хвилину. Мати молиться за тебе, її сльози падають на підлогу біля лікарняного ліжка. Команда чекає на тебе, бо без тебе — не те звучання, не той ритм. А я... Я завжди буду поруч, навіть якщо ти мене більше ніколи не побачиш.

Під час цих слів навколо ніби стало світліше. Крижаний вітер стих, а дерева перестали здаватися мертвими.

Кейт підняла очі. У них з’явився ледь помітний вогник — не впевненості ще, але бажання жити.

Мері поклала щось у руку Кейт — маленький талісман, різьблений камінчик у формі півмісяця. Камінчик був теплий, ніби зберігав у собі частинку світла. Його поверхня була гладкою, а краї — трохи шорсткими, як нагадування про те, що сила народжується з пережитого.

Коли Кейт стиснула його в долоні, тепло миттєво розлилося по тілу. Наче хтось запалив маленький вогник десь у самій глибині її серця.

— Якщо колись знадоблюся — просто скажи: "Мері, ти мені потрібна". І я прийду. А зараз — час повертатися.

Світ навколо завихрився в білому блиску. Ліс розчинився, крига тріснула, сніг перетворився на світло.

Повітря наповнилося дивним дзвоном, ніби тисячі скляних дзвіночків задзвеніли одночасно. А потім усе зникло.