Глава 9

Сніг усе йшов і йшов, немовби хотів приховати біль і тривогу, які повисли у повітрі. Великі, повільні пластівці лягали на підвіконня, на холодний асфальт, на гілки дерев за вікном лікарні, загортаючи місто в білу, мовчазну ковдру. Здавалося, сам світ намагався приглушити крик, що завис десь між небом і землею, стерти сліди страху, змити пам’ять про ніч, яка ледь не стала останньою.

У лікарняній палаті було тихо. Лише монотонно пищав монітор біля ліжка, де лежала Кейтелін — бліда, мов порцелянова лялька, з перев’язаним животом і крапельницею у руці. Її волосся було акуратно розкладене по подушці, але в тому порядку відчувалася крихкість. Пальці — холодні, майже нерухомі. Повітря пахло антисептиком і стерильністю, а тиша здавалася такою густою, що її можна було розрізати ножем.

Уже три дні, як вона не відкривала очей. Уже три дні, як Теон не покидав палати. Його очі були червоні від безсоння, під ними залягли темні тіні, щетина вкрила щоки. Він майже не їв, не пив — лише іноді машинально ковтав воду, коли медсестра нагадувала. Просто сидів поруч, тримаючи її за холодну руку, ніби боявся, що якщо відпустить — вона зникне. Кожні кілька хвилин він вдивлявся в її обличчя, ніби намагався дочекатися хоч якогось тремтіння повік, хоч одного подиху надії, хоч найменшого руху губ.

— Прошу, тільки прокинься... — шепотів він, і його голос ламався, губився десь між апаратурою та білими стінами.

А Кейт тим часом перебувала десь посередині. Між світлом і темрявою, між теплом життя та холодом забуття. Навколо неї був сірий ліс, схожий на той, що снився їй раніше, тільки тепер він був покритий кригою. Дерева стояли нерухомо, гілки вкриті інеєм, земля — тверда, мов скло. Кожен її крок лунав глухим відлунням. Повітря було прозорим і холодним, але не ранило — воно просто нагадувало, що вона зависла між вибором.

І в тій крижаній тиші, мов тінь, з’явилася вона — Мері, мов згусток спогадів, страхів, рішень, які не були прийняті. Її силует був водночас чітким і розмитим, ніби створеним із туману та світла. Очі — глибокі, спокійні, без осуду.

— Хочеш по швидкому звідси піти? — запитала вона без жодної емоції, і слова прозвучали так просто, ніби йшлося про легкий вибір.

Кейт стояла на колінах у снігу, погляд опущений, губи тремтіли. Сніг танув на її долонях, але холоду вона не відчувала — лише втому, що розливалася всередині, як темна вода.

— Я не знаю… Мені боляче. Мене зрадила людина, якій я довіряла. Джейн. Вона хотіла мене вбити. А я... я не розумію за що. Мене розриває зсередини. Наче щось ламається і не складається назад. Я вірила їй. Я називала її подругою…

Її голос зривався, а разом із ним розсипалися спогади: сміх, спільні плани, довгі розмови. Усе це тепер мало гіркий присмак.

Коли дівчина почала плакати, Мері сіла поруч і несподівано ніжно обійняла її. Її обійми були теплими — дивно теплими для цього крижаного місця.

— Не плач, моя мила, — її голос уперше звучав людяно, не як у привида. — Ти сильна. І ти не сама. Ти потрібна цьому світу. Теон не залишає тебе ні на хвилину. Мати молиться за тебе, її сльози падають на підлогу біля лікарняного ліжка. Команда чекає на тебе, бо без тебе — не те звучання, не той ритм. А я... Я завжди буду поруч, навіть якщо ти мене більше ніколи не побачиш.

Кейт підняла очі. У них з’явився ледь помітний вогник — не впевненості ще, але бажання жити.

Мері поклала щось у руку Кейт — маленький талісман, різьблений камінчик у формі півмісяця. Камінчик був теплий, ніби зберігав у собі частинку світла. Його поверхня була гладкою, а краї — трохи шорсткими, як нагадування про те, що сила народжується з пережитого.

— Якщо колись знадоблюся — просто скажи: "Мері, ти мені потрібна". І я прийду. А зараз — час повертатися.

Світ навколо завихрився в білому блиску. Ліс розчинився, крига тріснула, сніг перетворився на світло.

Кейтелін розплющила очі.

Спершу — розмите світло. Воно різало зір, змушувало моргати. Потім — лампа над головою, чіткий контур стелі. Потім — знайоме обличчя, змарніле, але таке рідне.

— Де я?.. — прошепотіла вона, хрипко, відчуваючи сухість у горлі й слабкість у всьому тілі.

Теон підскочив, мало не впустивши стілець. Його серце, здавалось, підскочило разом із ним.

— Ти у лікарні! — вигукнув він, голос зрадницьки тремтів. — Ти в комі була три дні! Тебе знайшли сусіди. Поліція, швидка — все було, як у фільмі. Сирени, мигалки, крики… Лікарі сказали, що ще трохи, і…

Він замовк, вхопивши її руку, як щось неймовірно цінне, ніби боявся, що це лише сон.

— Але ти вижила.

Кейт заплющила очі, на мить прислухаючись до ритму апарата, до власного серця. Потім знову відкрила.

— Я згадала... Джейн... Вона... — дівчина ледь говорила, кожне слово давалося важко.

— Її вже затримали. І її “дружка” теж. Вони в СІЗО. Скоро суд. Поліція сказала, що доказів достатньо. А тебе — врятували. Диво. Справжнє новорічне диво, — сказав Теон, ледь стримуючи сльози, що блищали в його очах.

Він нахилився і торкнувся її чола — обережно, ніби боявся завдати болю.

— Відпочивай. Я побіжу додому — маю для тебе один особливий подарунок. Ти давно його хотіла. Скоро повернусь.

Теон попрощався, поцілував її в лоб і вийшов, вперше за останні дні посміхнувшись. У його кроках з’явилася легкість. Нарешті — полегшення. Дівчина, яку він кохав — жива.

Сонце ніжно торкалося вікна лікарняної палати, його промінь повільно ковзав по стіні, ніби перевіряючи: усе на місці. Повітря було наповнене запахом стерильності, але думки Кейт уже літали зовсім в інших світах — у рідному домі, де пахне ваніллю й маминою випічкою, де теплі пледи й різдвяні гірлянди. У студії, яку чекає відродження, де мікрофон знову впіймає її голос. У турі, який вона мріє організувати після одужання, щоб співати не про біль — а про силу.

У правій руці, під ковдрою, вона стискала невеличкий талісман. Його тепло було реальним. Вона відчувала його чітко, ясно, без сумнівів.