Глава 7

Дівчина вийшла з душу і, загорнувшись у теплий рушник, мов у кокон безпеки, повільно пішла до своєї кімнати. Її думки ще плавали у тумані нічних снів, але з кожним кроком реальність ставала яснішою, чіткішою. Вона сіла на край ліжка, подивилась у дзеркало і раптом її наче пронизало — прозрінням.

Краплі води ще повільно стікали з її волосся по плечах, але вона вже не відчувала холоду. Її погляд у відображенні був іншим — не розгубленим, не зляканим. У ньому з’явилася глибина і чіткість. Наче вона вперше побачила себе справжню, без чужих очікувань, без страху втратити схвалення, без постійного бажання комусь щось доводити. Дзеркало більше не було просто склом — воно стало межею між минулою нею і тією, якою вона тільки починала ставати.

О, нарешті до неї дійшло, що ж насправді важливе. Те, що вона довго носила всередині, але не могла оформити в слова. Вона хоче творити. Не просто співати, а надихати, змінювати, говорити з людьми через музику. Її сила — в цьому.

Не в чужих лайках. Не в схваленні старих знайомих. Не в доведенні комусь своєї значущості. Її сила — у здатності проживати біль і перетворювати його на звук. У здатності брати зраду, страх, самотність — і переплавляти їх у мелодію, яка дає іншим надію. Вона зрозуміла: творчість — це не втеча. Це її спосіб бути чесною. І якщо вона відмовиться від цього — відмовиться від себе.

Рішуче підвівшись, Кейтелін швидко одяглася, вхопила з тумбочки навушники й блокнот, щось на ходу перекусила та хутко вийшла з дому. Холодне повітря обдало обличчя, немов привітання нового етапу.

Місто тільки прокидалося. Асфальт ще зберігав вологу ранку, машини рухались неквапно, а люди зосереджено прямували у своїх справах. Але для неї цей ранок був не таким, як інші. Вона йшла швидко, але впевнено, відчуваючи, як у грудях розгорається внутрішній вогонь — не агресивний, а ясний, направлений.

Ідучи в бік метро, вона подзвонила Робу, який завжди був її музичним союзником. Її голос був упевнений, сповнений нової енергії — вона розповіла йому про свої ідеї, зміни, бачення майбутнього альбому. Її думки текли швидко, як річка після дощу.

Вона говорила про нове звучання — більш чесне, менш глянцеве. Про тексти, у яких буде правда, навіть якщо вона комусь не сподобається. Про живі інструменти, про мінімалізм у продакшені, про те, що кожен трек має бути не просто композицією, а історією. Роб мовчки слухав, а потім лише сказав: «Ось це — ти. Нарешті». І ці слова стали для неї підтвердженням, що вона рухається правильно.

У вагоні метро вона відкрила нотатки і, поки поїзд гойдав її в ритмі міста, робила ескізи: плани турів, концепції кліпів, назви треків. Одночасно думала і про команду. Деякі зміни були необхідні — вона вже знала, кого доведеться залишити у минулому.

На полях блокнота з’являлися короткі фрази: «Чесність замість страху», «Світло після темряви», «Не мовчи». Вона вже бачила обкладинку альбому — стриману, але сильну. Вона продумувала, як сцена має виглядати під час першого концерту нового туру — без зайвого пафосу, але з глибоким сенсом. І паралельно розуміла: щоб це стало можливим, доведеться очистити простір — і творчий, і людський.

Коли прибула на потрібну станцію, швидким кроком вирушила до студії. Але вже підходячи до будівлі, вона відчула дивний осад. Щось було не так. І це "щось" підтвердилося, коли вона відчинила двері.

У повітрі стояв різкий запах пилу і розбитої деревини. Тиша була неприродною — не творчою, не робочою, а глухою. Такою, яка виникає після руйнування.

Перед нею був хаос.

Все було догори дриґом — перекинуті столи, розірвані ноти, розбиті чашки, порвані обкладинки дисків. Її студія виглядала так, ніби через неї пройшов ураган.

На підлозі лежала гітара без струни. Один із мікрофонів був зламаний. Комп’ютерний монітор тріснув, немов по ньому вдарили навмисне. Це було не випадкове вторгнення — це було цілеспрямоване знищення. Знищення не речей — символів. Її праці. Її шляху.

Команда почала приходити одна за одною. В обличчях — шок, в голосах — тривога.

Кожен завмер на порозі, ніби боявся зробити крок і прийняти реальність побаченого.

— Шо тут трапилось? — першим обізвався звукорежисер Антон, окинувши руїни поглядом.

— Грець його зна, — відповів похмуро Теон, стоячи зі схрещеними руками.

Його щелепи були напружені, але в очах не було паніки — лише холодний аналіз.

— Кому ми могли б так насолити? — озвалася барабанщиця Анет, вражена більше морально, ніж фізично.

Кейт мовчала. В її погляді світилася образа і рішучість.

Вона повільно пройшлася кімнатою, ніби фіксуючи кожну деталь у пам’яті. Це вже не просто емоція — це усвідомлення.

— Гадаю, я знаю, — мовила вона, стискаючи кулак. — І цю людину я колись поважала.

— І хто це? — запитав клавішник Олександр, насторожений.

— Це Джейн. Моя "подруга" з дитинства, — відповіла тихо, але твердо Кейт.

У її голосі не було істерики. Лише болюча ясність. Вона згадала дрібні натяки, заздрісні жарти, дивні паузи в розмовах, холод у погляді. Те, що раніше здавалося випадковістю, тепер складалося в єдину картину.

Не сказавши більше ні слова, вона розвернулася і пішла. Її кроки були різкими, майже автоматичними. В душі вирували злість, розчарування й біль. Зрадити — не просто студію чи команду. Зрадити довіру. Ту, яка роками вибудовувалась між подругами.

Кожен спогад про їхнє дитинство тепер болів. Секрети, якими вони ділилися. Мрії, які обговорювали. І тепер — це.

Тим часом команда залишилась у студії. Стан шоку змінився на мобілізацію. Хтось узявся піднімати обладнання, хтось почав витирати пил і бруд.

Робота заспокоювала. Давала відчуття контролю.

— Народ, я знаю як можна назвати нашу команду! — раптом озвався гітарист Іван, з посмішкою, яка мовби прорізала загальну тишу. — Nice2for. Як вам?

Назва прозвучала легко, але в ній було щось нове — оновлення, рух вперед.