Глава 6

Дівчина прокинулася різко, наче від поштовху. Її трясло. Все тіло було вкрите холодним потом, дихання важке, серце калатало, мов барабан у тривожній симфонії. На годиннику — 01:00 ночі. За вікном — мертва тиша. Лише десь удалині протяжно загуло — можливо, нічний вітер грався із віконницями сусідів.
Темрява в кімнаті здавалася густішою, ніж зазвичай. Тіні від меблів витягнулися по стінах дивними силуетами, і на мить Кейтелін здалося, що вони рухаються. Вона кліпнула кілька разів, намагаючись повернути відчуття реальності.

Кейтелін сиділа на краю ліжка, обійнявши себе руками. Погляд упирався в одну точку на підлозі. Вона не могла позбутися образу — темний ліс, тінь дівчини, шепіт, що просочувався крізь дерева… Сон знову з'явився, яскравий і лячний.
Її пальці мимоволі стискали тканину піжами, ніби вона боялася, що ґрунт під ногами зникне. В голові все ще лунав той беззвучний крик, те недомовлене попередження.

Минуло хвилин десять, перш ніж вона наважилася встати. Повільно, майже на дотик, дісталася кухні. Відкрила шафку, взяла склянку, наливала воду… і завмерла.
Краплі води глухо вдарялися об скло, а потім раптово звук здався надто гучним у тиші квартири.

За кілька кроків від неї, біля вікна, стояла дівчина — саме та, що приходила в її сни. Мері. Її постать була напівпрозора, мов марево. Очі — глибокі, темні, дивилися пронизливо, але без ворожнечі. Від неї віяло холодом і мовчазною мудрістю. Атмосфера стала густа, ніби повітря в кімнаті стало важчим.
Світло ліхтаря з вулиці проходило крізь її силует, створюючи дивний сріблястий ореол. Здавалося, що вона належить не цій реальності, але водночас впевнено стоїть у ній.

— Я знаю, як тобі зараз страшно, — промовила вона крижано-спокійним голосом.

Кейт інстинктивно відступила на крок назад, стискаючи склянку. Її пальці тремтіли.

— Нічого мені тут немає страшного, — спробувала вдавати впевненість дівчина, але голос тремтів. — Чого тобі треба? Чому саме я?

Вона відчувала, як усередині борються страх і цікавість. Частина її хотіла втекти, інша — слухати.

— Я тут, щоб сказати тобі правду. І допомогти зрозуміти. Прийдешнє вже наближається. І тільки ти можеш змінити його хід.

Слова звучали не як загроза, а як вирок — спокійний, неминучий. У них не було емоцій, лише факт.

Мері стояла нерухомо, спостерігаючи за кожною реакцією Кейтелін. Її очі, здавалося, бачили не лише поверхню, а й саму душу.
Кейт відчула, ніби перед нею розкривається невидима книга її власного життя, сторінки якої хтось уже переглянув.

— Наскільки мені відомо, ти обзавелася хлопцем. Але він… незабаром зробить важливий крок. Натякне тобі щось дуже особисте. Та інші — твої друзі, навіть подруги — чинитимуть опір. Вони спробують віддалити вас. Змусити сумніватися. Вони не зламані злістю — просто слабкі. А слабкість штовхає людей на заздрість.

Кейт насилу ковтнула. Її голос знову ожив:
— Що саме мені потрібно буде усвідомити? Скажи.

У її очах блиснула рішучість. Вона більше не хотіла бути пасивним слухачем у власній історії.

Мері підступила ближче, і в її голосі з’явилася гірка ніжність:
— Ти повинна зробити вибір. Усвідомити, що справді важливе: твоя творчість, твоя сім’я… і твій хлопець. Усе інше — тимчасове, шум. Але рішення буде складним. І якщо допустиш помилку — залишишся одна. Не тому, що хтось покарає тебе. А тому, що зневіра знищить те, що могло стати справжнім.

Слова «залишишся одна» боляче відгукнулися всередині. Самотність була тим, чого вона боялася найбільше — не фізична, а та, що повільно роз’їдає серце.

І в ту ж мить, коли Кейт хотіла запитати ще щось — постать Мері розчинилася в повітрі, мов легкий серпанок. Лишився лише холодний шлейф і відлуння її слів.
Тиша повернулася різко, майже болісно. Наче кімната знову стала звичайною — але вже не такою.

Дівчина стояла на кухні ще кілька хвилин, ніби заморожена. Її серце билося глухо й повільно. Мурашки пройшлися тілом. Вона дісталася кімнати, увімкнула настільну лампу. Сіла на стілець і втупилася у порожнечу перед собою.
Світло лампи здавалося занадто яскравим після темряви. Воно не розвіювало тривогу, лише підкреслювало її.

Її думки хаотично перебігали — Теон, мама, батько, Джейн… події останніх тижнів ніби перемотувалися у голові назад, як старий касетний запис. І в кожному кадрі — щось тривожне, щось недоказане.
Вона згадала погляди подруг, випадкові зауваження, інтонації, які тоді здалися дрібницями. Чи справді там була заздрість? Чи це лише страх втратити звичне?

Вона просиділа так хвилин 15. Її повіки стали важчими. Думки почали розпливатися. Кейт встала, підійшла до лампи й вимкнула світло. Присіла на ліжко, вляглася, натягнула ковдру до підборіддя. Її тіло ще здригалося від вражень, але втома зробила своє.
Вона притиснула долоню до грудей, намагаючись заспокоїти серце. Дихання поступово вирівнялося.

Очі заплющилися. Але спокою знову не було.

Уві сні знову з’явився знайомий ліс. Темний, але тепер у ньому вже не було відчуття самотності. У глибині дерева стояла Мері — мов охоронець її підсвідомості. Вона більше не здавалася чужою.
Ліс більше не тиснув. Він ніби чекав. І в цьому чеканні було щось значуще, майже урочисте.

Вранці Кейт прокинулася з дивним відчуттям. Сни вже не лякали — вони ніби готували. До чогось великого.
Страх не зник повністю, але трансформувався у зосередженість. У готовність слухати себе.

Вона пішла до ванної. Увімкнула гарячу воду. Потік окропу змивав залишки ночі, тривог і сумнівів. Краплі стікали по її плечах, і з кожною хвилиною тіло ставало легшим.
Вона дивилася на своє відображення в запітнілому дзеркалі й бачила не лише втому, а й силу — тиху, приховану, але справжню.

Їй потрібно було зібратись. Вона знала: щось готується. І вибір — невідворотний.
І цього разу вона більше не хотіла тікати від нього.