Глава 5

Тиха ніч наповнювала місто, яке було вкрито тисячами і тисячами вогників, що прикрашали вулиці, балкони, вітрини магазинів. Здавалося, ніби саме небо спустилося на землю у вигляді мерехтливих гірлянд. Для Кейтелін це місто мало особливе значення — кожна вулиця, кожна кав’ярня, кожен закуток був частиною її історії, її шляху, її музики. Вона завжди мріяла створити тут своє життя — яскраве, щире, наповнене сенсом.

Та зараз усе навколо втратило кольори.

Їхнє таксі з Теоном зупинилося біля міської лікарні. Було близько півночі. Сніг вже не падав, але земля хрумтіла під ногами. Біля входу в приймальне відділення стояла матір Кейтелін — схвильована, втомлена, її плечі згорбилися, а в очах світилася тривога.

Дівчина миттєво кинулася до матері:

— Мамо, що з татом? — спитала зі щемом у серці, стискаючи її руки.

— У нього… сердечний приступ, — відповіла мати крізь сльози.

Ці слова вдарили Кейтелін, наче удар у грудну клітку. Все в середині стислося. Вони з Теоном залишилися чекати в лікарні разом із матір’ю. Години тягнулися нестерпно довго, і кожен звук у коридорі здавався надто гучним. Повітря було наповнене запахом антисептику, тишою та очікуванням.

Коли нарешті вийшов лікар, обличчя в нього було спокійним:

— Наразі загроз для життя немає. Він стабільний, але має пройти курс терапії та подальшого лікування. Йому потрібно відпочити та не нервувати.

— Мам, їдь додому. Відпочинь, — сказала Кейт, ледь стримуючи емоції. — Я залишуся тут з Теоном, будемо біля тата.

Мати втомлено кивнула і поїхала додому. У приймальні залишилися лише двоє — Кейт і Теон. Дівчина сиділа, стискаючи кулаки на колінах. По щоках беззвучно стікали сльози. В її голові знову закрутилися думки про той сон, про жінку на кладовищі, про пророцтво.

— Кейт… не плач, будь ласка, — м’яко сказав Теон, обережно торкаючись її плеча.

— Не можу, — тихо прошепотіла вона. — Сльози самі котяться…

Він просто притис її до себе. Без слів. Його обійми були теплі, захищаючі. Кейтелін відчула, як у грудях трохи полегшало. Вперше за останні години вона видихнула глибоко.

Сніг знову почав падати за вікном. У повітрі зависла передчутлива тиша — як перед чимось важливим. І в той момент дівчина знову відчула легке поколювання в скронях. Знову те саме відчуття… щось наближається.

Наступного ранку лікар знову вийшов у коридор і повідомив, що стан стабільний, тому найближчим часом можна спокійно поїхати додому і набратись сил. Лікарня залишалася під наглядом, а родичам дали дозвіл на короткі візити. Відтоді Кейтелін з матір’ю щодня навідували батька. Вони приносили йому улюблений чай, домашню випічку, книги. А Теон… він майже не відходив від Кейт. Вірний, тихий, уважний.

Це стало для неї несподіванкою — хлопець, якого вона щойно почала впізнавати, виявився тим, хто підтримує у найважчі моменти. Його присутність приносила спокій. Навіть коли вони мовчали, Кейт відчувала — вона не одна.

Час минав, і наближались новорічні свята. Місто змінилося: на кожному кроці продавалися ялинки, на площах з’явилися святкові ярмарки, діти ліпили сніговиків, усмішки стали теплішими, незважаючи на мороз.

І ось нарешті настав той день, коли батька Кейт виписали з лікарні. Він виглядав втомленим, але щасливим. Його голос звучав спокійно, і в очах була вдячність. Вдома знову з’явився сміх, запах улюбленої кави, і надія.

Та в ту саму ніч, коли все, здавалось би, налагодилось, Кейтелін наснився новий, ще більш моторошний сон.

Їй знову привидівся той самий ліс — темний, задушливий, мов сама ніч. Вітер шумів між гіллям, що нагиналися, ніби намагалися схопити її. Вона йшла тією ж самою стежкою, і на цей раз не було ні кладовища, ні старої жінки. Замість цього — тінь.

Силует дівчини. Незнайомка стояла серед лісу, спиною до Кейт, а потім повільно обернулася. Її обличчя було розмите, але очі... вони палали. Вона хотіла щось сказати. Губи ворушилися, але звуки не долинали.

Кейтелін зробила крок вперед.

— Хто ти? Що ти хочеш мені сказати? — злякано вигукнула вона.

Та відповіддю було лише шепотіння вітру й тріск гілки під ногами. Вона спробувала прокинутися, але не могла. Щось утримувало її в тому сні — щось невидиме, сильне, мов самий простір не відпускав.

І тоді дівчина зрозуміла: це не просто сон. Це — попередження.