Глава 5

Тиха ніч наповнювала місто, яке було вкрито тисячами і тисячами вогників, що прикрашали вулиці, балкони, вітрини магазинів. Здавалося, ніби саме небо спустилося на землю у вигляді мерехтливих гірлянд. Для Кейтелін це місто мало особливе значення — кожна вулиця, кожна кав’ярня, кожен закуток був частиною її історії, її шляху, її музики. Вона завжди мріяла створити тут своє життя — яскраве, щире, наповнене сенсом.
Вона пам’ятала, як вперше виступала у невеличкому підвальному клубі на околиці — руки тоді тремтіли, але серце співало. Пам’ятала, як писала свої перші тексти в старому зошиті, сидячи на лавці в парку. Це місто було не просто декорацією — воно було її мовчазним співрозмовником, свідком її сумнівів і перемог.

Та зараз усе навколо втратило кольори.
Святкові вогні більше не здавалися чарівними — вони різали очі. Звуки сміху, що лунали десь неподалік, здавалися далекими і чужими. Наче хтось вимкнув у її світі теплі відтінки, залишивши лише холодні.

Їхнє таксі з Теоном зупинилося біля міської лікарні. Було близько півночі. Сніг вже не падав, але земля хрумтіла під ногами. Біля входу в приймальне відділення стояла матір Кейтелін — схвильована, втомлена, її плечі згорбилися, а в очах світилася тривога.
Жінка здавалася меншою, ніж зазвичай, ніби сама новина про хворобу чоловіка відібрала у неї сили. Її пальці нервово стискали ремінець сумки, а погляд раз у раз ковзав до дверей лікарні.

Дівчина миттєво кинулася до матері:
— Мамо, що з татом? — спитала зі щемом у серці, стискаючи її руки.

— У нього… сердечний приступ, — відповіла мати крізь сльози.

Ці слова вдарили Кейтелін, наче удар у грудну клітку. Все в середині стислося. Наче повітря стало густим і його неможливо було вдихнути повністю. Перед очима на секунду потемніло, але вона змусила себе триматися.

Вони з Теоном залишилися чекати в лікарні разом із матір’ю. Години тягнулися нестерпно довго, і кожен звук у коридорі здавався надто гучним. Повітря було наповнене запахом антисептику, тишою та очікуванням.
Іноді повз проходили медсестри, чути було приглушені кроки лікарів, тихе пискання апаратів із сусідніх палат. Стіни здавалися надто білими, надто беземоційними. Час ніби розтягнувся — хвилини перетворилися на вічність.

Коли нарешті вийшов лікар, обличчя в нього було спокійним:
— Наразі загроз для життя немає. Він стабільний, але має пройти курс терапії та подальшого лікування. Йому потрібно відпочити та не нервувати.

Ці слова стали для Кейтелін ковтком повітря. Вона навіть не одразу зрозуміла, що почала плакати — цього разу від полегшення.

— Мам, їдь додому. Відпочинь, — сказала Кейт, ледь стримуючи емоції. — Я залишуся тут з Теоном, будемо біля тата.

Мати втомлено кивнула і поїхала додому. У приймальні залишилися лише двоє — Кейт і Теон. Дівчина сиділа, стискаючи кулаки на колінах. По щоках беззвучно стікали сльози. В її голові знову закрутилися думки про той сон, про жінку на кладовищі, про пророцтво.
Вона намагалася знайти логічне пояснення — можливо, це просто збіг, можливо, підсвідомість підказала їй страх, який завжди жив глибоко всередині. Але відчуття неминучості не зникало.

— Кейт… не плач, будь ласка, — м’яко сказав Теон, обережно торкаючись її плеча.

— Не можу, — тихо прошепотіла вона. — Сльози самі котяться…

Він просто притис її до себе. Без слів. Його обійми були теплі, захищаючі. Кейтелін відчула, як у грудях трохи полегшало. Вперше за останні години вона видихнула глибоко.
Його серцебиття було рівним і спокійним, і вона несвідомо підлаштувала свій подих під цей ритм. У тому обіймі було більше підтримки, ніж у будь-яких словах.

Сніг знову почав падати за вікном. У повітрі зависла передчутлива тиша — як перед чимось важливим. І в той момент дівчина знову відчула легке поколювання в скронях. Знову те саме відчуття… щось наближається.
Наче невидима нитка подій уже почала натягуватися, і залишалося лише питання — коли вона різко смикнеться.

Наступного ранку лікар знову вийшов у коридор і повідомив, що стан стабільний, тому найближчим часом можна спокійно поїхати додому і набратись сил. Лікарня залишалася під наглядом, а родичам дали дозвіл на короткі візити. Відтоді Кейтелін з матір’ю щодня навідували батька. Вони приносили йому улюблений чай, домашню випічку, книги.
Батько намагався жартувати, щоб розрядити атмосферу, хоча іноді його голос зрадницьки тремтів. У його очах з’явилася нова глибина — ніби він сам відчув крихкість життя.

А Теон… він майже не відходив від Кейт. Вірний, тихий, уважний.
Він приносив каву, коли вона забувала поїсти, нагадував їй відпочити, терпляче вислуховував її хвилювання. Іноді вони просто сиділи поруч у лікарняному коридорі, тримаючись за руки — і цього було достатньо.

Це стало для неї несподіванкою — хлопець, якого вона щойно почала впізнавати, виявився тим, хто підтримує у найважчі моменти. Його присутність приносила спокій. Навіть коли вони мовчали, Кейт відчувала — вона не одна.
Її ставлення до нього змінювалося непомітно, але глибоко. Між ними з’явилася довіра — тиха, ще крихка, але справжня.

Час минав, і наближались новорічні свята. Місто змінилося: на кожному кроці продавалися ялинки, на площах з’явилися святкові ярмарки, діти ліпили сніговиків, усмішки стали теплішими, незважаючи на мороз.
У повітрі пахло хвоєю та гарячим глінтвейном, лунали святкові пісні, а вітрини сяяли золотом і червоними стрічками. Життя продовжувалося — навіть після страху, навіть після безсонних ночей.

І ось нарешті настав той день, коли батька Кейт виписали з лікарні. Він виглядав втомленим, але щасливим. Його голос звучав спокійно, і в очах була вдячність. Вдома знову з’явився сміх, запах улюбленої кави, і надія.
Кейтелін обережно обійняла його, ніби боялася знову втратити. У тому обіймі було стільки невисловленого — страху, любові, вдячності за ще один шанс.

Та в ту саму ніч, коли все, здавалось би, налагодилось, Кейтелін наснився новий, ще більш моторошний сон.
Сон почався так само — з тиші. Але ця тиша була важчою, густішою, наче просочена невидимою загрозою.