Глава 4

Дівчина зібралася та взяла із собою важливі речі — телефон, навушники, бальзам для губ, та в кишеню куртки сховала записничок з короткими нотатками і рядками нових пісень, які вночі спадали на думку. Вона підійшла до вікна, притулилася лобом до скла — надворі вже сутеніло. Ліхтарі відкидували м’яке світло, що грало на сніжинках, які все не зупинялися падати, мов хтось рясно посипав світ білим пилом.

Її не покидало дивне відчуття — ніби сьогоднішній вечір стане початком чогось значно більшого. Легке хвилювання стискало шлунок. Внутрішній голос, той самий, що підказував їй мелодії, тепер прошепотів: «Щось зміниться...»

Але вона все ж таки пішла на зустріч зі своїм новим знайомим. Вдихнувши морозне повітря, що вдарило у щоки та освіжило думки, Кейтелін вирушила в бік парку. Місто вже починало світитися новорічними вогнями — у вікнах миготіли гірлянди, десь чулися дитячі голоси, а вуличні музиканти на розі грали кавер на "Last Christmas".

Коли дівчина дійшла до місця зустрічі, її вже чекав Теон. Він стояв біля лавки, засунувши руки у кишені пуховика, трохи нервово переминаючись з ноги на ногу. Побачивши Кейтелін, усміхнувся, хоч на очах у нього ще трималась тінь здивування.

— Привіт, — сказала привітливо дівчина, трохи ніяково поправляючи пасмо волосся.

— Привіт, — відповів він, дивлячись на неї якось особливо. Його голос був здивованим, але в ньому було щось лагідне, мов він не вірив, що вона дійсно прийшла.

— І що будемо робити? — запитала Кейтелін, намагаючись розрядити напруження. Вона уважно подивилася на Теона, і той почервонів, мов стиглий помідор. Видно було — він хвилювався. Але водночас — щиро радів.

— Ну, давай підемо до кафе, візьмемо піци та чаю, — запропонував хлопець, трохи зніяковіло посміхаючись.

— Ну добре, — відповіла дівчина з легким кивком.

Вони разом попрямували до найближчої кафешки. Вуличні ліхтарі виблискували крізь падаючий сніг, освітлюючи їхні силуети. Йшли повільно, у тиші. Але то була не незручна, а глибока тиша — ніби кожен із них переживав у собі щось важливе, обдумував слова.

— Чим ти займаєшся у вільний час? — перервала мовчанку Кейтелін, м’яко усміхнувшись.

— Ем… пишу музику, пишу вірші, займаюсь спортом, — відповів Теон, голос його був трохи напружений, але щирий.

— А ти чим займаєшся? — додав він, щоб підтримати розмову.

— Ну, я теж пишу музику, тільки вона більш лірична. Люблю книжки — там знаходжу натхнення. Іноді пишу рядки просто на полях у блокноті, — розповіла дівчина.

— Займаєшся спортом? — зацікавлено запитав він.

— Я? Ні, максимум — йога вранці, — відповіла вона, злегка засміявшись.

— Я футболіст, — сказав Теон і вказав на знайому вивіску кафе. — Ну ось і прийшли. Заходь.

Він відкрив перед нею двері, і Кейтелін увійшла, вдячно кивнувши:

— Дякую.

Кафе було затишним: світлі дерев’яні столи, запотілі вікна, аромати кави та пряної випічки в повітрі. Вони вибрали столик біля вікна. Надворі мерехтів сніг, а всередині було тепло і приємно.

— Ну, що будемо вибирати? — запитав Теон, відкривши меню.

— Що тобі до вподоби

— Давай візьмемо піцу з грибами, чай і картоплю фрі, — відповіла дівчина, трохи посміхаючись.

— Офіціанте, підійдіть, будь ласка, — покликав хлопець. — Нам піцу з грибами, чай і фрі.

— Добре, все зараз буде, — з привітністю відповів офіціант.

Поки чекали на замовлення, розмова поступово пожвавилася. Вони говорили про улюблену музику, про плани на майбутнє, про те, як швидко минає час. У якийсь момент Теон сказав щось дуже кумедне, і Кейтелін щиро розсміялась. Напруга розчинилася. Здавалося, що між ними починає народжуватись щось крихке і водночас справжнє.

Але в ту саму мить задзвонив телефон дівчини. На екрані — «Мама». Кейтелін злякано відповіла.

— Так, мамо? — сказала вона.

— Доню, — пролунало з того боку, і в голосі матері звучала тривога. — Батька швидка забрала.

— Що?! — дівчина вмить знервувалася, обличчя поблідло. — У яку лікарню його повезли?

— У 505-ту. Я зараз їду туди, — відповіла матір.

— Добре, я їду теж! — сказала Кейтелін і поклала слухавку.

— Що трапилося? — запитав Теон, помітивши її зміну в обличчі.

— Батька забрали до лікарні. Я повинна туди.

— Я з тобою, — сказав Теон, різко встаючи.

Вони вийшли з кафе і поспішили до таксі. Надворі вже був вечір, сніг ліпив в обличчя, і місто знову поглинала тиша. У машині панувала напружена мовчанка. Кейтелін сиділа, вдивляючись у вікно, а в голові вертілися слова з її сну: «Хтось із твоїх близьких потрапить у халепу…»

Вона відчула, як щось холодне стискає їй груди. Серце калатало — не лише через страх, а й через відчуття, що пророцтво почало справджуватися.

Теон уважно поглядав на неї, бачив, як вона напружено стискає кулаки на колінах, як її нижня губа трохи тремтить. Але він не став говорити нічого зайвого. Просто поклав свою руку поверх її. Теплу, спокійну. І цього вистачило, щоб хоча б на кілька секунд стало легше.

Їхали в тиші до лікарні.