Глава 4

Дівчина зібралася та взяла із собою важливі речі — телефон, навушники, бальзам для губ, та в кишеню куртки сховала записничок з короткими нотатками і рядками нових пісень, які вночі спадали на думку. Вона підійшла до вікна, притулилася лобом до скла — надворі вже сутеніло. Ліхтарі відкидували м’яке світло, що грало на сніжинках, які все не зупинялися падати, мов хтось рясно посипав світ білим пилом.
Її подих залишив на склі ледь помітну хмаринку, що швидко зникла, ніби нагадуючи: усе тимчасове. Вона провела пальцем по холодній поверхні, машинально вимальовуючи маленьку зірку — та стерлася майже одразу. І в цьому жесті було щось символічне, чого вона поки що не могла пояснити.

Її не покидало дивне відчуття — ніби сьогоднішній вечір стане початком чогось значно більшого. Легке хвилювання стискало шлунок. Внутрішній голос, той самий, що підказував їй мелодії, тепер прошепотів: «Щось зміниться...»
Цей голос ніколи не був гучним, але завжди влучним. Він з’являвся у вирішальні моменти — перед виступами, перед важливими розмовами, перед рішеннями, які здавалися дрібними, але згодом виявлялися доленосними. І сьогодні він звучав особливо чітко, майже урочисто.

Але вона все ж таки пішла на зустріч зі своїм новим знайомим. Вдихнувши морозне повітря, що вдарило у щоки та освіжило думки, Кейтелін вирушила в бік парку. Місто вже починало світитися новорічними вогнями — у вікнах миготіли гірлянди, десь чулися дитячі голоси, а вуличні музиканти на розі грали кавер на "Last Christmas".
Її кроки залишали чіткі сліди на свіжому снігу, і кожен з них здавався підтвердженням того, що вона рухається вперед — попри страхи, попри сни, попри невидимі передчуття. Повз неї проходили закохані пари, сім’ї з пакетами подарунків, хтось поспішав додому, кутаючись у шарфи. Світ жив своїм життям, і лише вона відчувала, що її особистий світ стоїть на межі невидимого зламу.

Коли дівчина дійшла до місця зустрічі, її вже чекав Теон. Він стояв біля лавки, засунувши руки у кишені пуховика, трохи нервово переминаючись з ноги на ногу. Побачивши Кейтелін, усміхнувся, хоч на очах у нього ще трималась тінь здивування.
Його щоки порожевіли від морозу, а подих виривався легкою парою. Було видно, що він прийшов раніше — можливо, щоб зібратися з думками або просто переконатися, що не запізниться.

— Привіт, — сказала привітливо дівчина, трохи ніяково поправляючи пасмо волосся.
У її голосі звучала водночас стриманість і тепла нотка радості.

— Привіт, — відповів він, дивлячись на неї якось особливо. Його голос був здивованим, але в ньому було щось лагідне, мов він не вірив, що вона дійсно прийшла.
На мить їхні погляди зустрілися — і світ навколо ніби сповільнився, залишивши лише сніг, світло ліхтарів і тихе биття сердець.

— І що будемо робити? — запитала Кейтелін, намагаючись розрядити напруження. Вона уважно подивилася на Теона, і той почервонів, мов стиглий помідор. Видно було — він хвилювався. Але водночас — щиро радів.
Вона помітила, як він глибоко вдихнув перед тим, як відповісти, ніби збирався на спортивний старт.

— Ну, давай підемо до кафе, візьмемо піци та чаю, — запропонував хлопець, трохи зніяковіло посміхаючись.
Його усмішка була відкритою, без удаваності — і це підкупляло.

— Ну добре, — відповіла дівчина з легким кивком.

Вони разом попрямували до найближчої кафешки. Вуличні ліхтарі виблискували крізь падаючий сніг, освітлюючи їхні силуети. Йшли повільно, у тиші. Але то була не незручна, а глибока тиша — ніби кожен із них переживав у собі щось важливе, обдумував слова.
Іноді їхні плечі випадково торкалися одне одного, і кожен такий дотик викликав короткий, але відчутний спалах усередині. Вони ще не знали, як правильно назвати це відчуття — симпатією, зацікавленням чи лише передчуттям чогось більшого.

— Чим ти займаєшся у вільний час? — перервала мовчанку Кейтелін, м’яко усміхнувшись.

— Ем… пишу музику, пишу вірші, займаюсь спортом, — відповів Теон, голос його був трохи напружений, але щирий.

— А ти чим займаєшся? — додав він, щоб підтримати розмову.

— Ну, я теж пишу музику, тільки вона більш лірична. Люблю книжки — там знаходжу натхнення. Іноді пишу рядки просто на полях у блокноті, — розповіла дівчина.
Вона відчула легке здивування: у них більше спільного, ніж здавалося на перший погляд.

— Займаєшся спортом? — зацікавлено запитав він.

— Я? Ні, максимум — йога вранці, — відповіла вона, злегка засміявшись.

— Я футболіст, — сказав Теон і вказав на знайому вивіску кафе. — Ну ось і прийшли. Заходь.

Він відкрив перед нею двері, і Кейтелін увійшла, вдячно кивнувши:
— Дякую.

Кафе було затишним: світлі дерев’яні столи, запотілі вікна, аромати кави та пряної випічки в повітрі. Вони вибрали столик біля вікна. Надворі мерехтів сніг, а всередині було тепло і приємно.
На підвіконні стояли маленькі ялинки з мерехтливими гірляндами, а з колонок лунала спокійна інструментальна музика. У цьому місці хотілося говорити тихіше, сміятися щиріше і затримувати час довше.

— Ну, що будемо вибирати? — запитав Теон, відкривши меню.

— Що тобі до вподоби

— Давай візьмемо піцу з грибами, чай і картоплю фрі, — відповіла дівчина, трохи посміхаючись.

— Офіціанте, підійдіть, будь ласка, — покликав хлопець. — Нам піцу з грибами, чай і фрі.

— Добре, все зараз буде, — з привітністю відповів офіціант.

Поки чекали на замовлення, розмова поступово пожвавилася. Вони говорили про улюблену музику, про плани на майбутнє, про те, як швидко минає час. У якийсь момент Теон сказав щось дуже кумедне, і Кейтелін щиро розсміялась. Напруга розчинилася. Здавалося, що між ними починає народжуватись щось крихке і водночас справжнє.
Її очі блищали, а в серці вперше за день стало по-справжньому тепло. Навіть тривожний сон відійшов на другий план, розчинившись у світлі гірлянд і ароматі гарячого чаю.

Але в ту саму мить задзвонив телефон дівчини. На екрані — «Мама». Кейтелін злякано відповіла.