Глава 3

За вікном почали дуже повільно падати сніжинки. Мов крихкі зірки з небес, вони кружляли у повітрі, танцюючи у власному, невидимому ритмі. Їхній неспішний танок заворожував, і світ за вікном здавався якимось чарівним, навіть нереальним. Сніг лягав на дахи, підвіконня і гілки дерев м’якою білою ковдрою, приглушуючи звуки міста, ніби хтось обережно накрив його тишею. Повітря здавалося чистішим, свіжішим, і навіть ліхтарі на вулиці світили тепліше, розмиваючись у легкій зимовій імлі. Десь удалині чувся приглушений звук автомобілів, але навіть він здавався далеким і незначним на фоні цієї зимової картини. Небо було важким, молочно-сірим, але в ньому було щось заспокійливе — ніби сама природа намагалася приховати всі людські тривоги під шаром білого снігу.

Кейтелін сиділа на підвіконні у своєму затишному светрі, притуливши до долонь горнятко чаю з корицею. Тепло повільно розтікалося по пальцях, заспокоюючи, але не проганяючи внутрішньої тривоги. Її погляд ковзав за танцем снігу, але думки були зовсім не тут. Вона майже не відчувала смаку чаю — аромат спецій губився у важких роздумах, що знову і знову повертали її до нічного видіння. Кімната навколо була наповнена напівтемрявою та теплом. На полиці тихо світилися маленькі гірлянди, які вона повісила ще на початку грудня, а поруч лежав її старий блокнот із текстами пісень. Але навіть улюблені речі зараз не приносили їй звичного затишку. Здавалося, ніби після того сну щось невидиме змінилося не лише в її думках, а й у самому повітрі довкола.

Вона згадувала свій сон. Дивний, темний, наповнений жахом, що не полишав навіть після пробудження. Він відчувався не як вигадка мозку, а як попередження… як щось, що вже відбувається, але поки ще залишається поза її контролем. У ньому була якась незрозуміла реалістичність: вона пам’ятала навіть запах сирої землі, відчуття холоду під ногами, звук власного дихання — надто гучного в неприродній тиші. І що більше вона намагалася переконати себе, що це лише гра уяви, то сильніше серце стискалося від тривожного передчуття. Їй навіть здавалося, що вона пам’ятає подих вітру на своїй шкірі, ніби той сон був не сном, а справжнім місцем, де вона справді побувала.

У тій нічній видиві вона йшла темною стежкою крізь ліс. Вітер завивав у кронях дерев, які схилялися над нею, мов тіні зі старих легенд. Їхні гілки скрипіли, ніби перешіптувалися про щось давнє й заборонене. Від них війнуло вогкістю та тривогою. Стежка звивалася і вела все глибше у хащі, де не було ані звуків, ані світла. Здавалося, сама земля дихала страхом. Під ногами шаруділо опале листя, але кожен крок лунав надто голосно, неначе хтось невидимий уважно стежив за нею з темряви. Дерева здавалися нескінченними, а небо над головою — неприродно чорним. Вона намагалася озирнутися, але щоразу бачила лише порожнечу і густу імлу, яка ніби стискала простір навколо.

На краю лісу вона побачила цвинтар. Старий, запущений, мов покинутий навіть померлими. Кам’яні надгробки поросли мохом, написи на них стерлися часом, а металеві огорожі поржавіли й похилилися. Хрести були перекошені, деякі повалені. Усе навколо пронизувала темрява. Навіть повітря там здавалося густішим, важчим. Але найбільше Кейт вразила постать, яка блукала між могилами. Вітер здіймав сухе листя і кружляв його навколо тієї фігури, ніби сама ніч корилася їй. Старі дерева над могилами рипіли, а тіні між надгробками ворушилися так, ніби жили власним життям.

Це була дивна жінка — у темній, зношеній сукні, з волоссям, що спадало на обличчя. Її рухи були неприродно плавними, ніби вона не йшла, а ковзала над землею. Вона ніби не помічала Кейтелін, поки та не ступила на м’який, промерзлий ґрунт. Тоді жінка різко зупинилася, повільно підняла голову — її очі світилися неприродним, хворобливим світлом. У тому погляді не було ані злості, ані співчуття — лише холодне знання чогось неминучого. Її бліде обличчя було виснаженим, ніби вона несла на собі тягар сотень чужих історій і трагедій. А коли вона відкрила рота, Кейтелін здалося, що навколо навіть вітер стих.

— Хтось із твоїх близьких людей потрапить у халепу, — прохрипіла вона. — І ти будеш себе за це винити. Ти будеш страждати, бо не зможеш змінити те, що має трапитися...

Її голос лунав, ніби з-під землі, відлунюючи у порожнечі. І вона зникла, мов розчинилася в повітрі, залишивши по собі лише гнітючу тишу. Але перед тим, як остаточно зникнути, Кейтелін здалося, що жінка прошепотіла ще щось — надто тихо, щоб розібрати слова. І саме ця недомовленість лякала найбільше.

У той момент Кейтелін різко прокинулася. Лоб був вологим від поту, серце билося так сильно, що, здавалося, зараз вирветься з грудей. Кімната, освітлена тьмяним світлом нічника, здавалася незнайомою. Тіні на стінах нагадували химерні силуети з її сну. Вона довго сиділа в ліжку, обійнявши коліна, і вдивлялася в темряву кімнати. Думки плутались, а страх не відпускав аж до світанку. Вона намагалася переконати себе, що це лише сон, що її підсвідомість просто грається образами, але відчуття передвісника біди не зникало. Її пальці тремтіли, коли вона торкалася холодного скла вікна. За ним місто мирно спало, навіть не здогадуючись, який хаос зараз панував у її голові.

І лише коли за вікном почало світати, її очі, нарешті, стомлені — заплющились. Сон був коротким і поверхневим, а кожен сторонній звук змушував її здригатися. Вона прокинулася раніше за будильник, відчуваючи себе так, ніби зовсім не спала.

Та навіть прокинувшись, Кейт не могла позбутися тривожного відчуття. Її погляд знову ковзнув за сніжинками — легкими, красивими… та такими холодними. Контраст між їхньою ніжністю і її внутрішнім неспокоєм був разючим. Чи був цей сон просто грою підсвідомості, чи... застереженням? Чи могла вона щось змінити, якщо це справді попередження? Вона намагалася знайти логічне пояснення, але всередині себе вже знала: ця історія не закінчиться так просто.

Її роздуми раптово обірвав телефонний дзвінок. Гострий, несподіваний, мов постріл серед тиші. Вона здригнулася, і горнятко в її руках ледь не вислизнуло. Вона нахилилася до столика і побачила незнайомий номер. Відчуття тривоги на мить повернулось, стисло груди, але вона відповіла: