Глава 3

За вікном почали дуже повільно падати сніжинки. Мов крихкі зірки з небес, вони кружляли у повітрі, танцюючи у власному, невидимому ритмі. Їхній неспішний танок заворожував, і світ за вікном здавався якимось чарівним, навіть нереальним. Сніг лягав на дахи, підвіконня і гілки дерев м’якою білою ковдрою, приглушуючи звуки міста, ніби хтось обережно накрив його тишею. Повітря здавалося чистішим, свіжішим, і навіть ліхтарі на вулиці світили тепліше, розмиваючись у легкій зимовій імлі.

Кейтелін сиділа на підвіконні у своєму затишному светрі, притуливши до долонь горнятко чаю з корицею. Тепло повільно розтікалося по пальцях, заспокоюючи, але не проганяючи внутрішньої тривоги. Її погляд ковзав за танцем снігу, але думки були зовсім не тут. Вона майже не відчувала смаку чаю — аромат спецій губився у важких роздумах, що знову і знову повертали її до нічного видіння.

Вона згадувала свій сон. Дивний, темний, наповнений жахом, що не полишав навіть після пробудження. Він відчувався не як вигадка мозку, а як попередження… як щось, що вже відбувається, але поки ще залишається поза її контролем. У ньому була якась незрозуміла реалістичність: вона пам’ятала навіть запах сирої землі, відчуття холоду під ногами, звук власного дихання — надто гучного в неприродній тиші.

У тій нічній видиві вона йшла темною стежкою крізь ліс. Вітер завивав у кронях дерев, які схилялися над нею, мов тіні зі старих легенд. Їхні гілки скрипіли, ніби перешіптувалися про щось давнє й заборонене. Від них війнуло вогкістю та тривогою. Стежка звивалася і вела все глибше у хащі, де не було ані звуків, ані світла. Здавалося, сама земля дихала страхом. Під ногами шаруділо опале листя, але кожен крок лунав надто голосно, неначе хтось невидимий уважно стежив за нею з темряви.

На краю лісу вона побачила цвинтар. Старий, запущений, мов покинутий навіть померлими. Кам’яні надгробки поросли мохом, написи на них стерлися часом, а металеві огорожі поржавіли й похилилися. Хрести були перекошені, деякі повалені. Усе навколо пронизувала темрява. Навіть повітря там здавалося густішим, важчим. Але найбільше Кейт вразила постать, яка блукала між могилами.

Це була дивна жінка — у темній, зношеній сукні, з волоссям, що спадало на обличчя. Її рухи були неприродно плавними, ніби вона не йшла, а ковзала над землею. Вона ніби не помічала Кейтелін, поки та не ступила на м’який, промерзлий ґрунт. Тоді жінка різко зупинилася, повільно підняла голову — її очі світилися неприродним, хворобливим світлом. У тому погляді не було ані злості, ані співчуття — лише холодне знання чогось неминучого.

— Хтось із твоїх близьких людей потрапить у халепу, — прохрипіла вона. — І ти будеш себе за це винити. Ти будеш страждати, бо не зможеш змінити те, що має трапитися...

Її голос лунав, ніби з-під землі, відлунюючи у порожнечі. І вона зникла, мов розчинилася в повітрі, залишивши по собі лише гнітючу тишу.

У той момент Кейтелін різко прокинулася. Лоб був вологим від поту, серце билося так сильно, що, здавалося, зараз вирветься з грудей. Кімната, освітлена тьмяним світлом нічника, здавалася незнайомою. Тіні на стінах нагадували химерні силуети з її сну. Вона довго сиділа в ліжку, обійнявши коліна, і вдивлялася в темряву кімнати. Думки плутались, а страх не відпускав аж до світанку. Вона намагалася переконати себе, що це лише сон, що її підсвідомість просто грається образами, але відчуття передвісника біди не зникало. І лише коли за вікном почало світати, її очі, нарешті, стомлені — заплющились.

Та навіть прокинувшись, Кейт не могла позбутися тривожного відчуття. Її погляд знову ковзнув за сніжинками — легкими, красивими… та такими холодними. Контраст між їхньою ніжністю і її внутрішнім неспокоєм був разючим. Чи був цей сон просто грою підсвідомості, чи... застереженням? Чи могла вона щось змінити, якщо це справді попередження?

Її роздуми раптово обірвав телефонний дзвінок. Гострий, несподіваний, мов постріл серед тиші. Вона здригнулася, і горнятко в її руках ледь не вислизнуло. Вона нахилилася до столика і побачила незнайомий номер. Відчуття тривоги на мить повернулось, стисло груди, але вона відповіла:

— Так, я слухаю, — сказала дівчина з легким подивом, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Привіт, ти не впізнаєш мене, — пролунав привітний голос на тому кінці.

— Вибач, не впізнала твого голосу, — відповіла вона. — Де ти взяв мій номер телефона? Ти щось хотів?

— Мені дала твоя подруга, — спокійно сказав він. — Я хотів тебе запросити на прогулянку і трохи ближче познайомитися. Ти ж не проти будеш?

Це був Теон. Той самий, що з першого погляду викликав у неї хвилювання і невпевненість. Дівчина миттєво згадала його усмішку, його погляд — трохи зухвалий, але щирий. Водночас вона усвідомила: досі він не проявляв ініціативи. Вони перекидалися короткими фразами в компанії друзів, випадково перетиналися поглядами, але нічого більшого. А тут — перший крок. Це було неочікувано. І водночас… захопливо.

Кейтелін подумки промовила: «Він мене вперше запросив з ним погуляти, але до цього він такого не робив. Можливо, я йому сподобалася. Треба погоджуватись — побачимо, що з цього вийде...» У її грудях боролися два відчуття — обережність після нічного сну і легке передчуття радості.

— Добре, я згодна, — відповіла вона. — О котрій зустрінемося?

— Давай через годину в парку, — сказав хлопець, і в голосі відчувався ентузіазм, ніби він теж трохи хвилювався.

— ОК, зустрінемося. Бувай, — відповіла Кейтелін.

— Бувай, — відгукнувся він.

Дівчина була трохи ошелешена таким поворотом подій. Ще кілька хвилин тому вона переживала тривожний сон, а зараз — збирається на побачення. Контраст емоцій збивав з пантелику, але був і приємним. Наче життя спеціально підкинуло їй щось світле, щоб розбавити темряву нічних видінь. Вона допила чай, що вже охолов, зітхнула і пішла переодягатися.

Підбираючи одяг, вона ловила себе на думці, що хоче виглядати невимушено, але вражаюче. Перебирала светри, приміряла шарф, розпускала і знову збирала волосся. Її хвилювання було не лише про зустріч — воно було глибшим, майже інтуїтивним. Легенький холодок ковзав спиною, і вона не могла сказати, чи це від зимового повітря, що просочувалося крізь шибки, чи від спогаду про очі тієї жінки зі сну.