Глава 2

Після знепритомнення, дівчина потрапила у дивне місце, що не піддавалось жодним законам часу й простору. Усе навколо було ніби затуманене, але водночас чітке, мов кадри зі сну, які от-от розсиплються пилом, варто лише моргнути. Повітря було густим, мов в'язкий сироп, а навколо стояла незрозуміла тиша — не мертва, а тривожна, очікувальна.

Здавалося, що кожен її крок лунав із затримкою, ніби простір не встигав реагувати на рух. Тіні не мали джерела світла, але все ж існували. Час ніби розтягувався, пульсував, дихав разом із нею. І хоча вона не відчувала фізичного страху, всередині поволі зростав холод — інтуїтивне передчуття, що вона перебуває на межі чогось незворотного.

Кейтелін стояла у центрі цього незвичайного простору — у темному залі, де з неба звисали сотні годинників. Кожен з них цокав окремо, але разом створювали моторошну симфонію часу. В одну мить вони зупинилися, і перед дівчиною з’явилися спалахи подій, які ще не стали реальністю.

Годинники були різні: кишенькові з тріснутим склом, старовинні з маятниками, електронні табло, що мерехтіли червоними цифрами. Деякі стрілки крутилися вперед, інші — назад. І коли все завмерло, тиша стала майже оглушливою. Простір перед нею розколовся на фрагменти — мов екран, що показує водночас кілька історій.

Вона побачила, як її найкраща подруга Джейн зраджує її — не просто холодними словами чи поганими думками, а діями. Зрада була вишукано жорстокою: підстави, брехня, нищівна ревність, яка знищувала все навколо. Потім — образ Владислава, хлопця, якому Кейтелін щиро довіряла, як зникає він, не попрощавшись, залишивши після себе лише біль і незрозумілі запитання. Дівчина бачила себе у темній кімнаті, одна, з гітарою в руках і сльозами на щоках, що капали на струни.

Вона відчувала ці емоції так, ніби проживала їх у реальному часі: гіркий присмак розчарування, стиск у грудях, тремтіння пальців. У видінні Джейн дивилася на неї зовсім іншими очима — не подруги, а суперниці. А Владислав ішов, не озираючись, ніби стирав її зі свого життя одним рухом.

Але серед усього цього — промінь підтримки. У її баченні був Олег, співробітник зі студії, який тримав її за руку в найтемніші миті. Він не говорив зайвого, не втішав банальними словами — просто був поруч, і саме ця присутність була єдиним, що не дало їй зламатися.

Його постать була спокійною, стійкою, майже світлою на фоні решти образів. Він ніби не втручався в хід подій, але своєю присутністю змінював їхній тон. І в цьому видінні Кейтелін уперше зрозуміла: іноді підтримка — це не гучні обіцянки, а тиша, яка не залишає тебе наодинці.

Раптом картини зникли, а навколо знову запанувала темрява. Затим — спалах світла, і вона нарешті прийшла до тями.

Повернення було різким, болючим, ніби її виштовхнули з іншої реальності. Серце билося швидко, у вухах шуміло.

Спочатку дівчина не зрозуміла, де вона. Світ був тьмяний, трохи розмитий. Її очі повільно звикали до світла кімнати. Усі відчуття повернулися поступово — запах улюбленої кави з кухні, м’якість ковдри, голос мами, який кликав її знизу. Вона була вдома, у своїй кімнаті, лежала на постелі, наче нічого й не сталося.

Її тіло було слабким, але свідомість — надто ясною. Вона пам’ятала кожну деталь видіння, кожен звук годинника, кожен погляд.

— Де я? Що зі мною трапилось? — запитала вона, ще трохи мляво, але вже розуміючи, що не спить. — Де мої друзі?
— Вони пішли додому, — відповіла її матінка спокійним голосом, — вони подзвонили нам та розповіли, як все є, і твій батько тебе забрав.
— Зрозуміло, — відповіла прохолодно дівчина, приховуючи внутрішнє сум’яття.

Вона не стала розповідати про те, що бачила. Слова здавалися надто крихкими для такого досвіду.

Лікар, що оглянув її вдома, сказав, що вона отруїлася алкоголем і їй потрібен спокій. Принаймні до кінця листопада — повний відпочинок, без фізичного й емоційного навантаження. Але ні ліки, ні відпочинок не могли позбавити її почуття тривоги, що оселилося десь у глибині душі. Сон, який вона бачила — він був надто реальним, надто пророчим.

Іноді вночі вона прокидалася відчуваючи, ніби чує далеке цокання. Вона дивилася на свій настінний годинник — той ішов звичайно. Але відчуття не зникало.

Минув тиждень. Кейтелін повернулась до студії звукозапису. Зазвичай це місце надихало її: звук інструментів, лампове світло, запах кави і безкінечні годинники сесій. Але сьогодні вона почувалася наче чужою. У руках тримала гітару, а думками була десь далеко. Слова не складались у текст, а мелодії здавалися порожніми.

Кожен акорд звучав механічно. Вона намагалася віднайти ту іскру, що завжди жила в ній, але замість натхнення приходили уривки з видіння. Їй здавалося, що навіть стіни студії спостерігають за нею з німим запитанням.

Її колеги — Іван, Анет, Олександр — мовчки поглядали в її бік, але не наважувались щось спитати. Всі помітили зміну — у її очах зник блиск, а усмішка була натягнутою.

Навіть Олег кілька разів зупинявся біля неї, ніби хотів щось сказати, але обмежувався коротким: «Все добре?» І вона відповідала автоматично: «Так, усе нормально».

Після кількох безуспішних спроб щось створити, дівчина нарешті зітхнула, зібрала свої речі і мовчки вийшла зі студії.
— Бувайте, народ, — кинула вона через плече, — зустрінемось після вихідних.
— Бувай, Кейт, — пролунав знайомий голос Анет. — Відпочинь добре.

На вулиці вже сутеніло. Повітря було холодне, свіже, і здавалося, що в ньому зависла тиша. Кейтелін йшла додому, роздумуючи про свій концертний тур. Це мав бути її перший гастрольний проєкт — мрія, яку вона плекала з дитинства. Але тепер у ній жили сумніви: а раптом усе справді повториться, як у тому видінні? А якщо вона знову довіриться не тим людям?

Світ навколо здавався звичайним, але вона відчувала приховану напругу — ніби за тонкою завісою буденності хтось переписує сценарій її життя.

Вона зайшла у свій під’їзд і піднялася на поверх. Ноги самі несли її, а думки кружляли навколо побачених образів: Джейн, Владислава, Олега... і ще когось — таємничої постаті, яка на неї дивилась у тому часовому просторі, мов охоронець чи суддя...