Глава 2

Після знепритомнення, дівчина потрапила у дивне місце, що не піддавалось жодним законам часу й простору. Усе навколо було ніби затуманене, але водночас чітке, мов кадри зі сну, які от-от розсиплються пилом, варто лише моргнути. Повітря було густим, мов в'язкий сироп, а навколо стояла незрозуміла тиша — не мертва, а тривожна, очікувальна.

Кейтелін стояла у центрі цього незвичайного простору — у темному залі, де з неба звисали сотні годинників. Кожен з них цокав окремо, але разом створювали моторошну симфонію часу. В одну мить вони зупинилися, і перед дівчиною з’явилися спалахи подій, які ще не стали реальністю.

Вона побачила, як її найкраща подруга Джейн зраджує її — не просто холодними словами чи поганими думками, а діями. Зрада була вишукано жорстокою: підстави, брехня, нищівна ревність, яка знищувала все навколо. Потім — образ Владислава, хлопця, якому Кейтелін щиро довіряла, як зникає він, не попрощавшись, залишивши після себе лише біль і незрозумілі запитання. Дівчина бачила себе у темній кімнаті, одна, з гітарою в руках і сльозами на щоках, що капали на струни.

Але серед усього цього — промінь підтримки. У її баченні був Олег, співробітник зі студії, який тримав її за руку в найтемніші миті. Він не говорив зайвого, не втішав банальними словами — просто був поруч, і саме ця присутність була єдиним, що не дало їй зламатися.

Раптом картини зникли, а навколо знову запанувала темрява. Затим — спалах світла, і вона нарешті прийшла до тями.

Спочатку дівчина не зрозуміла, де вона. Світ був тьмяний, трохи розмитий. Її очі повільно звикали до світла кімнати. Усі відчуття повернулися поступово — запах улюбленої кави з кухні, м’якість ковдри, голос мами, який кликав її знизу. Вона була вдома, у своїй кімнаті, лежала на постелі, наче нічого й не сталося.

— Де я? Що зі мною трапилось? — запитала вона, ще трохи мляво, але вже розуміючи, що не спить. — Де мої друзі?

— Вони пішли додому, — відповіла її матінка спокійним голосом, — вони подзвонили нам та розповіли, як все є, і твій батько тебе забрав.

— Зрозуміло, — відповіла прохолодно дівчина, приховуючи внутрішнє сум’яття.

Лікар, що оглянув її вдома, сказав, що вона отруїлася алкоголем і їй потрібен спокій. Принаймні до кінця листопада — повний відпочинок, без фізичного й емоційного навантаження. Але ні ліки, ні відпочинок не могли позбавити її почуття тривоги, що оселилося десь у глибині душі. Сон, який вона бачила — він був надто реальним, надто пророчим.

Минув тиждень. Кейтелін повернулась до студії звукозапису. Зазвичай це місце надихало її: звук інструментів, лампове світло, запах кави і безкінечні годинники сесій. Але сьогодні вона почувалася наче чужою. У руках тримала гітару, а думками була десь далеко. Слова не складались у текст, а мелодії здавалися порожніми.

Її колеги — Іван, Анет, Олександр — мовчки поглядали в її бік, але не наважувались щось спитати. Всі помітили зміну — у її очах зник блиск, а усмішка була натягнутою.

Після кількох безуспішних спроб щось створити, дівчина нарешті зітхнула, зібрала свої речі і мовчки вийшла зі студії.

— Бувайте, народ, — кинула вона через плече, — зустрінемось після вихідних.

— Бувай, Кейт, — пролунав знайомий голос Анет. — Відпочинь добре.

На вулиці вже сутеніло. Повітря було холодне, свіже, і здавалося, що в ньому зависла тиша. Кейтелін йшла додому, роздумуючи про свій концертний тур. Це мав бути її перший гастрольний проєкт — мрія, яку вона плекала з дитинства. Але тепер у ній жили сумніви: а раптом усе справді повториться, як у тому видінні? А якщо вона знову довіриться не тим людям?

Вона зайшла у свій під’їзд і піднялася на поверх. Ноги самі несли її, а думки кружляли навколо побачених образів: Джейн, Владислава, Олега... і ще когось — таємничої постаті, яка на неї дивилась у тому часовому просторі, мов охоронець чи суддя...

Кейт не знала, що попереду ще багато дивного. І що сон — був лише початком.