Глава 2

Після знепритомнення, дівчина потрапила у дивне місце, що не піддавалось жодним законам часу й простору. Усе навколо було ніби затуманене, але водночас чітке, мов кадри зі сну, які от-от розсиплються пилом, варто лише моргнути. Повітря було густим, мов в'язкий сироп, а навколо стояла незрозуміла тиша — не мертва, а тривожна, очікувальна. Здавалося, що кожен її крок лунав із затримкою, ніби простір не встигав реагувати на рух. Тіні не мали джерела світла, але все ж існували. Час ніби розтягувався, пульсував, дихав разом із нею. І хоча вона не відчувала фізичного страху, всередині поволі зростав холод — інтуїтивне передчуття, що вона перебуває на межі чогось незворотного.

Навколишній простір нагадував одночасно і старий театр, і покинутий вокзал, і нескінченний коридор чиєїсь пам’яті. Десь удалині миготіли ледь помітні вогники, схожі на свічки, але варто було придивитися — вони одразу зникали, ніби не хотіли, щоб їх помітили. Під ногами не було чіткої поверхні: інколи їй здавалося, що вона стоїть на холодному камені, а через мить — ніби ступає по воді, яка не залишає кіл. Простір змінювався разом із її думками, реагував на страхи та спогади, ніби був живим.

Кейтелін стояла у центрі цього незвичайного простору — у темному залі, де з неба звисали сотні годинників. Кожен з них цокав окремо, але разом створювали моторошну симфонію часу. В одну мить вони зупинилися, і перед дівчиною з’явилися спалахи подій, які ще не стали реальністю.

Годинники були різні: кишенькові з тріснутим склом, старовинні з маятниками, електронні табло, що мерехтіли червоними цифрами. Деякі стрілки крутилися вперед, інші — назад. І коли все завмерло, тиша стала майже оглушливою. Простір перед нею розколовся на фрагменти — мов екран, що показує водночас кілька історій.

У кожному уламку часу ховалася окрема емоція. В одному — сміх, який різко обривався сльозами. В іншому — силует людини, що стояла під снігом і дивилася просто на неї. Деякі видіння були настільки швидкими, що вона не встигала їх зрозуміти, але серце все одно стискалося від тривоги. Їй здавалося, ніби ці події вже десь існують і лише чекають свого моменту, щоб увірватися в її життя.

Вона побачила, як її найкраща подруга Джейн зраджує її — не просто холодними словами чи поганими думками, а діями. Зрада була вишукано жорстокою: підстави, брехня, нищівна ревність, яка знищувала все навколо. Потім — образ Владислава, хлопця, якому Кейтелін щиро довіряла, як зникає він, не попрощавшись, залишивши після себе лише біль і незрозумілі запитання. Дівчина бачила себе у темній кімнаті, одна, з гітарою в руках і сльозами на щоках, що капали на струни.

Вона відчувала ці емоції так, ніби проживала їх у реальному часі: гіркий присмак розчарування, стиск у грудях, тремтіння пальців. У видінні Джейн дивилася на неї зовсім іншими очима — не подруги, а суперниці. А Владислав ішов, не озираючись, ніби стирав її зі свого життя одним рухом.

У якийсь момент видіння стали ще більш особистими. Кейтелін побачила сцену, освітлену холодним білим світлом, і себе — самотню серед натовпу. Люди аплодували, але вона не чула жодного звуку. Лише порожнечу. Слава, про яку вона мріяла роками, у тому видінні виглядала не щастям, а чимось виснажливим і небезпечним. Наче кожен успіх забирав у неї частинку спокою.

Але серед усього цього — промінь підтримки. У її баченні був Олег, співробітник зі студії, який тримав її за руку в найтемніші миті. Він не говорив зайвого, не втішав банальними словами — просто був поруч, і саме ця присутність була єдиним, що не дало їй зламатися.

Його постать була спокійною, стійкою, майже світлою на фоні решти образів. Він ніби не втручався в хід подій, але своєю присутністю змінював їхній тон. І в цьому видінні Кейтелін уперше зрозуміла: іноді підтримка — це не гучні обіцянки, а тиша, яка не залишає тебе наодинці.

Навколо нього простір поводився інакше. Там, де стояв Олег, зникала тривожна темрява, а цокання годинників ставало тихішим. Його образ здавався єдиним по-справжньому реальним серед усього хаосу. І хоч Кейтелін не могла пояснити чому, але саме тоді всередині неї зародилося дивне відчуття довіри — тихе, крихке, але дуже справжнє.

Раптом картини зникли, а навколо знову запанувала темрява. Затим — спалах світла, і вона нарешті прийшла до тями.

Повернення було різким, болючим, ніби її виштовхнули з іншої реальності. Серце билося швидко, у вухах шуміло.

Спочатку дівчина не зрозуміла, де вона. Світ був тьмяний, трохи розмитий. Її очі повільно звикали до світла кімнати. Усі відчуття повернулися поступово — запах улюбленої кави з кухні, м’якість ковдри, голос мами, який кликав її знизу. Вона була вдома, у своїй кімнаті, лежала на постелі, наче нічого й не сталося.

Її тіло було слабким, але свідомість — надто ясною. Вона пам’ятала кожну деталь видіння, кожен звук годинника, кожен погляд.

— Де я? Що зі мною трапилось? — запитала вона, ще трохи мляво, але вже розуміючи, що не спить. — Де мої друзі?

— Вони пішли додому, — відповіла її матінка спокійним голосом, — вони подзвонили нам та розповіли, як все є, і твій батько тебе забрав.

— Зрозуміло, — відповіла прохолодно дівчина, приховуючи внутрішнє сум’яття.

Вона не стала розповідати про те, що бачила. Слова здавалися надто крихкими для такого досвіду.

Їй здавалося, що якщо вона вимовить бодай частину побаченого вголос — усе стане реальним значно швидше. Наче саме мовчання ще могло стримати майбутнє. Тому вона лише натягнула ковдру вище й відвернулася до вікна, за яким уже повільно опускалася холодна листопадова ніч.

Лікар, що оглянув її вдома, сказав, що вона отруїлася алкоголем і їй потрібен спокій. Принаймні до кінця листопада — повний відпочинок, без фізичного й емоційного навантаження. Але ні ліки, ні відпочинок не могли позбавити її почуття тривоги, що оселилося десь у глибині душі. Сон, який вона бачила — він був надто реальним, надто пророчим.

Іноді вночі вона прокидалася відчуваючи, ніби чує далеке цокання. Вона дивилася на свій настінний годинник — той ішов звичайно. Але відчуття не зникало.