Коли Зою виводили до автозаку, надворі ще стояв запах диму. Біля службового входу гурт “Ді-спеш” стояв у колі, обговорюючи подію з менеджером. Артем Дралок, помітивши Зою, коротко глянув у її бік. Це був не погляд кумира — радше холодний, насторожений, з домішкою розчарування.
Остап Венечко тримав у руках свій мікрофон, який йому щойно повернули. Він провів поглядом Зою, але нічого не сказав. Тимур Блоченков курив, відвернувшись, а Гаврило Іваєнко дивився кудись у темряву, ніби намагаючись забути цей вечір.
Зоя зупинилася на мить, перш ніж її штовхнули далі. Її серце боліло не від страху перед судом — а від того, що мрія, до якої вона йшла роками, закінчилася так безглуздо.
Вона уявляла, що стане для них особливою, незабутньою. І таки стала — але не так, як хотіла. Тепер у пам’яті гурту вона назавжди залишиться не як найвідданіша фанатка, а як дівчина, котра зруйнувала їхній концерт і мало не стала причиною трагедії.
Дверцята автозаку зачинилися, відрізавши її від музики, світла й сцени, що тепер здавалися чимось далеким і чужим.