У невеликій кімнаті за кулісами, куди тимчасово перенесли затриману, Зоя сиділа на металевому стільці, тримаючи руки на колінах. Її обличчя було блідим, а погляд — відсутнім.
Перед нею — два чоловіки у цивільному, але з таким холодним і уважним поглядом, що вона одразу зрозуміла: це слідчі. Руслан Савитов, кремезний і з короткою стрижкою, розгорнув блокнот. Поруч — Леонід Рахматов, худорлявий, з гострими рисами обличчя, дивився так, ніби бачив Зою наскрізь.
— Почнемо з простого, — спокійно сказав Руслан. — Як вас звати і що ви робили у гримерці гурту “Ді-спеш”?
— Я… я просто хотіла… — Зоя зам’ялася, ковтаючи слова. — Я їх фанатка.
— Фанатка, яка під час пожежі опинилася в кімнаті з особистими речами музикантів, — перебив Леонід. — І з повною сумкою цих речей.
— Я не хотіла нікому зла! — різко вигукнула вона. — Я… я просто хотіла, щоб у мене щось було від них.
Руслан переглянувся з напарником:
— Ви усвідомлюєте, що ваш “просто хотіла” міг закінчитися жертвами? В залі були діти.
Зоя опустила голову. Їй раптом стало холодно від усвідомлення, що зроблене вже не можна відмотати назад.
— Бензин, підпал, крадіжка… — повільно перерахував Леонід. — Ви отримаєте за це
реальний термін.