Вона майже добігла до службового виходу, коли дві потужні руки схопили її за плечі. Це був Юхим Правдін, один з охоронців. Його напарник, Федір Корияка, миттю підбіг і перехопив сумку.
— Що це ми тут маємо? — запитав Федір, витягуючи бейсболку Тимура Блоченкова.
— Віддайте! Це моє! — закричала Зоя, намагаючись вирвати сумку.
— Моє… — тихо переповторив Юхим, нахилившись ближче. — Дівчино, ти взагалі розумієш, що тут пожежа? Люди мало не затоптали одне одного, а ти бігаєш із краденим?
Раптом на підлогу випав мікрофон Остапа Венечка. Він покотився по коридору і зупинився біля ніг Людмили, яка наздогнала всіх.
— О, ну тепер сумнівів нема, — сказала вона. — Це не просто фанатка, це злодійка.
Зоя дивилася на них, а в голові крутилася лише одна думка: вони мене не зрозуміють… вони ніколи не зрозуміють.