— Відійди від сумки! — голос Людмили Таралюк був настільки гучним, що навіть у загальному хаосі він прозвучав як команда.
Прасковія Влютьок уже зробила крок уперед, перекриваючи вихід із гримерки.
— Ми знаємо, що ти не з персоналу. І точно не музикант, — додала вона, зиркнувши на сумку, з якої виглядав куток чорної куртки.
— Це… це мої речі, — невпевнено вимовила Зоя, роблячи крок назад.
— Ага, твоя куртка з ініціалами “А.Д.”? — з сарказмом сказала Прасковія. — Дівчино, тобі або залишатися тут і чекати охорону, або… —
Вона не встигла закінчити. Зоя, різко штовхнувши її у бік, рвонула до дверей. Прасковія вдарилася об стіл, перекинувши кілька пляшок води, а Людмила кинулася навздогін.
У коридорі вже було людно: охоронці бігли в один бік, пожежники — в інший, хтось кричав про новий осередок диму. Ситуація ідеально підходила для втечі, але Зоя відчувала на п’ятах подих переслідувачів.