Поки охоронці й пожежники виводили натовп, Зоя прослизнула за куліси. Там панувала метушня — техніки бігали, збираючи апаратуру, хтось тягнув важкі кейси з кабелями.
Вона побачила двері з табличкою “Гримерка”. Серце ледь не вискочило з грудей. Зоя відчинила їх і опинилася у кімнаті, де ще хвилину тому були музиканти.
На столі лежала куртка Артема Дралока, на дивані — бейсболка Тимура Блоченкова, на підлозі — рушник Гаврила Іваєнка. А поруч, на стійці, висів мікрофон Остапа Венечка.
— Мої… — прошепотіла вона, швидко запихаючи речі у свою сумку.
Вона навіть притисла до обличчя куртку Артема, вдихаючи запах парфуму й сцени. Це був момент її тріумфу — принаймні, так їй здавалося.
Але раптом у дверях з’явилася постать. Це була Прасковія Влютьок, яка допомагала персоналу, і Людмила Таралюк, що чергувала біля куліс.
— А ну стояти! — крикнула Людмила. — Ти хто така і що в сумці?!
Зоя завмерла, її очі блиснули. Вона зрозуміла, що вибратися непомітно вже не вийде.