Глава 1. Фамільяр неприкаяний

Іринка вийшла з супермаркету й побрела додому, тягнучи клунки з продуктами. Святкового настрою не було взагалі. Ні краплі.

«Свято називається! – буркотіла сама собі подумки. – Ні тобі снігу, ні казки, ні бажання святкувати. З ким? Все одно нема з ким, окрім киценяти. Та хоч би що в життя в’їхало!»

Не встигла дівчина це подумати, як поруч з нею завищали гальма, й вона в останню мить лиш усвідомила, що вискочила на проїжджу частину, навіть не помітивши цього.

«От тобі й здрастуй, мамо, Новий рік!» – тільки й встигло майнути в її голові, й вона заплющила з переляку очі, очікуючи невідворотного удару…

Але час йшов, а удару все не було. Зате була тиша.

«Я навіть біль відчути не встигла? – здивувалась вона, полегшено вдихаючи морозяне повітря, оскільки й дихати забула, зрозумівши до якої халепи вскочила. – Мороз?!»

Ірина обережно розплющила очі й випустила з рук клунки просто у сніг: навколо неї розкинувся шикарний зимовий ліс. Снігу було практично по коліна, а ялини так ним закидало, що й голки не проглядали – стояли білі й лапаті.

– Вщипніть мене, – злякано прошепотіла дівчина.

– Обов’язково, – почулось позад неї, – тільки з хвоста мого зійди.

Вискнувши з переляку, Ірина рвонула вперед – далі від джерела голосу, але в такому снігу бігти було неможливо й вона, зашпортавшись, гепнулась в нього, миттю ним і наївшись, й умившись. Спритно підскочила, знов кинулась бігти, зачепилась за якусь гіляку десь там під ногами, й знов навернулась, клянучи й ту машину, й цей сніг, і той світ, до якого її закинуло після того, як її збила та сама клята машина!

Зрозумівши, що втекти – виявилось ще тією проблемою, вона розвернулась, щоб хоч бачити від кого тікати, але нічого, окрім снігових кучугур не бачила.

– Посмертний досвід? – промирмотіла собі під ніс. – Ні, ну, якщо я вже померла, то боятись мені точно нічого, – намагалась вона заспокоїти сама себе. – Що вже може бути гірше? Головне, з’ясувати, куди мене закинуло: рай? Пекло? Чистилище? – вертіла вона головою, намагаючись зрозуміти хоч щось з того, що з нею відбулось. – Чудова новорічна історія! З розряду чорного гумору, – буркотіла собі далі. – Хотіла, щоб щось в життя в’їхало? Воно й в’їхало у прямому сенсі. Конкретизувати  треба було, ідіотко! Щоб так всі бажання збувались!

– Ні, ну, нічого з того, що ти там набурмотіла, я точно не чув, – знов пролунав десь праворуч голос й колихнулась гілка однієї з ялин, струсивши трохи снігу.

– Ти хто?! – гарикнула дівчина досить таки гучним голосом, що з того ж переляку вже й прорізався, задзвенівши погрозливими децибелами, й злякавши якихось пташок, що десь жалібно цвірінькнули, зашурхотівши крилами.

Вихопивши з пакету, що валявся поряд, банку з ікрою, Ірина занесла руку, готова пожбурити імпровізовану метальну зброю в невідомого.

– Вушка мої мохнаті, крильця мої пірчасті! – почулось з-під гілля. – Чого так лементувати?! В мене всі ворсиночки у вушках поскручувались! А то в тебе що? Щось їстівне? – наступний звук був схожим на шмигання. – Пахне рибкою.

– А, ну, вилазь! – рикнула вона, відчувши, що страх всередині замістило злістю, й ще більше замахнулась.

– Що ж ти така дика?! – чмихнуло з-під ялини. – От точно не з нашого світу! Може, у вас там й заведено їжею жбурлятись при знайомстві, але в нас так не роблять. Ну, хай би ще рибка в руці була – я б подумав! Мало того, що хвоста відтоптала, а оте – неоковирне – й взагалі виглядає підозріло.

Відчувши, що лють з адреналіном на пару починають потроху розвіюватись, а натомість під одежу заповзає холод, дівчина підскочила на ноги, про всяк випадок все ще утримуючи в руці банку для кидка. Роззираючись довкола, вона намагалась якось укласти в голові все, що з нею відбулось за останні кілька хвилин.

Якщо вона померла, то що це з нею? Просто тепер живе в іншому світі? Дівчина перевела погляд на банку у своїй руці. А як тоді тут опинились продукти з супермаркету? Теж померли? Угу. Наглою смертю під колесами клятої тарантайки! Щось не стикувалось. Навряд чи весь цей продуктовий набір так перейнявся її долею, що вирішив почимчикувати слідом на той світ. Ну, а що? Недарма ж у стародавньому Єгипті хоронили з купою всякого добра. А тут все з собою прихопила, аби з голоду не померти… на тому світі…

Господи! Та невже й на тому світі потрібна їжа?! Бо ж їсти хотілось. А з-під ялини підозріло поблискували два зелених вогники й періодично чулось шмигання, наче хто внюхувався.

– Слухай, – шмигнула вже й вона, – ну, будь людиною! Скажи – де я?

– Та ще чого! – фиркнуло з-під гілля. – Мені й собою непогано!

– Гаразд! – вже ледь не слізно просила дівчина. – Просто скажи – куди мене занесло?

Гілля сколихнулось й звідти вилізло щось… велике, біле, пухнасте, крилате й схоже на… кото-сову… От якщо до котячого тіла приладити совині крила, а до совиної голови – котячу морду з яскраво-зеленими очиськами, то ось щось таке й виходило.

– Мама…, – ледь не зойкнула Ірина, позадкувавши й знов гепнувшись у сніг з банкою напереваги. – Ти хто?!

– Фамільяр, – муркнула істота.

– Який фамільяр? – пробелькотіла дівчина злякано.

– Неприкаяний, – якось сумно зітхнув кото-сов.

– То я дійсно померла? – враз захриплим голосом Ірина ледь вичавила з себе слова.

– Та тьфу на тебе! – пирхнув фамільяр. – Померлі лежать, а не хвости відтоптують! Й поцілити в тебе якимось непотребом не намагаються. А воно дійсно їстівне? – примружив він одне око.

– Угу, – похнюплено кивнула дівчина.

– Слухай, – заворкотів кото-сов, обережно наближаючись до неї. – Ти ж не сидітимеш тут весь час, поки й сніг зійде? А оце все добро твоє, – зблиснув він своїми зеленючими очима на пакети, – його ж тягнути доведеться. По снігу… Важко… Давай полегшимо трохи…

До Ірини поступово почало щось доходити й вона, все ще шмигаючи носом, розкрутила банку й підсунула цій дивній істоті. Зрештою, їй потрібен хоч хтось в цьому богом забутому лісі, аби остаточно не збожеволіти. Бо як втече з переляку це – незрозуміло хто – то що вона тоді робитиме?