Епілог

Після битви минуло достатньо часу і життя знову набуло спокійного ритму. Король Теон та Королева Олетта об’єднали свої королівства у єдину державу, яку благословили Вищі сили. Весілля монархів стало символом нового світанку: союзу не лише двох сердець, а й двох народів, які пережили темряву й навчилися жити у світлі.

Та Теон із Олеттою не розслаблялися. Вони знали, що зло має властивість повертатися, тому зміцнювали армію, розвивали бойову магію, навчали молодих відьом і чаклунів. Храми Вищих сил знову наповнилися молитвами, а військові фортеці новими воїнами. Королівство жило, процвітало, але не забувало, якою ціною здобуло мир.

Верховний маг Аріс із Фамільяром Ноа стали живими легендами. Їхнє ім’я знали не лише в їхньому королівстві, слава про подвиг двох, хто переміг Морок, розлетілася далеко за море. Їх запрошували на ради інших монархів, просили стати миротворцями між ворогуючими державами. І куди б вони не прибули: на південні пустелі, холодні гори чи зелений материк за океаном, люди зустрічали їх як тих, хто приніс світу нове світло.

Та, попри титули, славу й пошану, для них обох найціннішими були не палаци й не поклоніння натовпу. Вартувало лише повернутися в їхній маєток, щойно зачинялися двері, і все ставало, як раніше. Аріс скидав свій урочистий камзол, бурчав, що Ноа знову розкидав книги, а той лише сміявся й відповідав, що геніальні ідеї не народжуються в порядку.

У такі моменти між ними не існувало жодних титулів. Не було Верховного мага й Фамільяра, лише Аріс, який буркотів, коли Ноа клав ноги на стіл, і Ноа, який навмисно робив це частіше, бо йому подобалося, як у мага з’являлася ця зморшка між бровами.

І коли на вулиці сутеніло, а повітря пахло нічною прохолодою, вони сиділи поруч біля каміна, пили гарячий чай і мовчали. Без гучних слів, без урочистостей просто разом.

***

— Ноа, ти прокляття моєї душі! — розлючений голос пролунав із коридору так, що навіть квіти на підвіконні здригнулися.

Я не стримався й гучно розсміявся, хоч у ту ж мить перекинувся в кота й шмигнув під стіл. 

За мить у дверях з’явився Аріс. Його погляд палав, як у розлюченого дракона, а от волосся… волосся мало відтінок молодої трави. Насичено-зелене, блискуче, із легким відливом смарагду. Він виглядав так, ніби щойно виліз із казкового лісу, де міг підкорити будь-якого ельфа своєю вродою.

— Що ти додав у моє зілля, маленький демоне? — гримнув він, звівши руки догори, немов зараз же викличе грім. — Як я завтра в палаці з’явлюся? Я Верховний маг, а не весняна фея!

«Не хвилюйся, зміна іміджу тобі до обличчя. Нарешті виглядаєш живим».

Мій маг загарчав, як лев, який щойно наступив на власний хвіст, і рішуче зробив кілька кроків уперед. Я проскочив між його ногами, залишивши за собою слід з білого хутра, і підстрибнув на шафу.

— Злазь, — наказав Аріс крізь зуби.

Я примружив очі.

«А якщо ні?»

Наступної миті мене таки схопили за шкірку. Мій герой, у всій своїй грізній магічній величі, тримав мене перед собою, немов злодійське кошеня. Я звісно повис, безпорадно звисаючи лапами, але не міг стримати задоволеної усмішки (ну, котячої версії усмішки).

— Ти нестерпний, — прошипів Аріс, нахиляючись ближче, щоб, певно, прочитати мені лекцію про дисципліну, етикет і неприпустимість магічних експериментів над власним Верховним магом.

Але я вирішив, що треба діяти на випередження. Легенько лизнув його в ніс. Аріс застиг. Потім закотив очі. Потім важко видихнув.

— Ну звісно. Я мав здогадатися, що ти знову все перевернеш з ніг на голову.

«Саме за це ти мене й покохав», — відповів я подумки, коли Аріс нарешті опустив мене на руки, і я зручно вмостився в нього на грудях, муркочучи просто під серце.

Його губи смикнулися в усмішці, хоч мій маг намагався її приховати.

— Можливо, — пробурмотів він. — Але якщо моє волосся до ранку не повернеться, я перетворю тебе на жабу.

«І все одно будеш мене любити», — додав я, обвивши його шию хвостом.

Аріс зітхнув, поцілував мене в маківку і, хитаючи головою, поніс назад у кімнату.

— Ти справді прокляття моєї душі, — повторив він уже тихіше, але цього разу без злості.

А я муркнув у відповідь, думаючи, що кращого прокляття у світі Аріс і не міг собі побажати.

***

Союз Аріса та Ноа був благословенний з першої миті, коли їхні долі перетнулися. Не було жодної помилки, як спершу вірив Аріс, гадаючи, що цей зв’язок – лише випадковість чи забаганка долі. Він хотів розірвати нитку, що поєднала його серце з душею юного фамільяра, навіть не здогадуючись, яку силу тримає в руках.

Але Вищі сили не помиляються. Нічого випадкового не буває.

Їм судилося бути разом, не лише як магові та фамільяру, а як двом частинам одного цілого. Як тим, хто здолає темряву, коли світ завмре у страху. Вони обоє пройшли крізь біль, втрати, випробування, і в кожному з них народжувалося те, що сильніше за магію: любов.

Їхній союз не просто зцілив королівства, він пробудив рівновагу, якої світ не знав віками. Там, де сходить сонце, тепер сяє їхнє світло. Там, де колись панував морок, стоїть пам’ять про їхню відвагу.