Розділ 59

Ноа

Ми стояли перед важкими дверима палацу, за якими гомонів натовп. Там, на головній площі, чекали всі: знать, воїни, маги, прості люди. Ті, заради кого ми билися. Ті, заради кого вижили.

Аріс стояв поруч, як завжди зосереджений, але я бачив, як тремтить його рука. Для інших він був символом сили, Верховний маг, переможець темряви. А для мене просто Аріс, який не спить ночами, бо досі бачить сни про битву.

Я підняв руку і торкнувся його щоки. Мій маг здригнувся від несподіванки, потім глянув на мене.

— Посміхнись, — тихо сказав я. — Це наш день. Ми на нього заслужили.

Аріс важко видихнув, і в його очах з’явилося щось тепле, знайоме. Він коротко кивнув.

У цей момент двері відчинилися. Світло вдарило нам в обличчя, яскраве, сліпуче, не від магії, а від чистого дня, від сонця, що знову сходило над мирною землею.

Голос глашатая урочисто проговорив:

— Його світлість, Верховний маг Аріс та його світлість, фамільяр Ноа!

Ми вийшли разом. Рукою в руку. Крок у крок.

Площа наповнилася оплесками. Люди кидали в повітря квіти, хтось плакав, хтось сміявся. Вітер підхопив пелюстки й розніс їх навколо нас.

Я відчував, як Аріс стискає мою руку міцніше. І хоч він і досі не вмів показувати емоцій, я знав, у цю мить він щасливий. Ми обоє були. Стояли перед усім королівством, не як маг і фамільяр, не як герої, а як дві душі, що пройшли крізь темряву й вийшли до світла.

Сонце піднялося вище, його промені ковзнули по наших руках, по обличчях, і я подумав, що саме так і виглядає світанок нового світу.

Король Теон з’явився першим, у темно-синьому камзолі, з короною, що блищала під сонцем. Поруч була Королева Олетта, у світлій сукні, з посмішкою на обличчі. Вони йшли під руку, і навіть без слів усі розуміли: це був новий початок. Об’єднання двох королівств, благословенних самими Вищими силами.

Коли вони зупинилися перед нами, площа затихла. Лише шелестіло листя й тріпотіли прапори, пофарбовані в кольори нового об’єднаного королівства.

— Верховний магу Арісе, сьогодні від імені всіх народів нашої землі я висловлюю вам вдячність. За силу, за мужність, за честь, з якою ви захистили цей світ.

Йому подали оксамитову скриньку. Король відкрив її і власноруч повісив Арісу на шию орден із гербом об’єднаного королівства. 

Я не міг відірвати погляду від Аріса, від того, як він стоїть впевнено, як схиляє голову перед монархом, але очі його шукають мене. Я посміхнувся. Він відповів тим самим.

І тоді я почув своє ім’я.

— І ви, Ноа, — промовила королева Олетта, крокуючи до мене. — Ви довели, що навіть у найтемніші часи вірність і відвага можуть змінити світ. Прийміть нашу подяку.

Я застиг, бо звик до почестей. Але вона нахилилася, і холодний метал ордену торкнувся моєї шкіри.

— Дякую, ваша світлосте, — тільки й прошепотів я, намагаючись не розгубитися.

І саме в цей момент король Теон і королева Олетта схилили голови перед нами. Перед двома, хто вистояв, коли світ падав.

Аріс здивовано поглянув на мене, я – на нього. Навіть натовп завмер, а потім… усі присутні опустили голови. Тисячі людей, знать, воїни, відьми, маги, прості селяни. Усі в єдиному жесті шани.

Я ледве втримав сльози. Це був не просто вияв вдячності. Це був момент істини. День, який належав нам.

Мій маг обережно простягнув руку, і я, не вагаючись, взяв її. Ми стояли серед площі, серед квітів, сміху й світла, і все ще не могли до кінця усвідомити – це справді відбувається з нами. Я, простий фамільяр, і Аріс, мій маг, стали обраними Вищими силами. Наші імена тепер викарбувані поруч на священній плиті навіки.

Я досі не розумів, як ми це зробили. Ми перемогли Морок, пройшли крізь смерть і залишилися живими. І головне, Вищі сили не забрали прикликане світло. Навпаки, їхнє благословення змінило нас. Я відчував, як магія всередині стала сильнішою врази.

Поглянув на Аріса, він стояв поруч, гордий, спокійний, але в його очах я бачив те саме, що й відчував сам: подив і невіру. Ми обоє не знали, як жити далі після всього цього. Але розуміли одне: ми зробимо все, щоб цей світ більше ніколи не затьмарився.

Мене розпирало від щастя й радості, що переплелися з любов’ю до кожної миті цього життя. Я підняв погляд на Аріса, і, напевно, моя посмішка видала все.

— Не смій, — тихо сказав він, ледь хитаючи головою.

— Що не смій? — прикинувся я невинним.

— Я знаю цю твою посмішку, Ноа. Не роби того, про що подумав.

Я лише підняв брову й простягнув руку. Аріс видихнув, але вклав свою долоню в мою. І в ту ж мить між нашими пальцями спалахнуло світло, спершу лагідне, потім яскравіше, поки не розлетілося в небо.

Перший спалах феєрверка вибухнув над площею, потім другий, третій… сотні вогнів. Небо розцвіло зеленими й золотими візерунками, зливами іскор, що зсипалися на людей, які радісно вигукували наші імена.

Аріс, як завжди, удав, що не причетний, але його очі світилися, так само як і мої. Я сміявся щиро, від душі, дивлячись, як наш феєрверк розквітає над містом.