Розділ 58

Аріс

Тепла вода ледь доторкалася шкіри. Я відчував кожен рух Ноа, обережний, зосереджений, ніби він боявся завдати мені болю. Його пальці ковзали по моєму плечі, потім по шиї, стираючи пил і кров, що вже засохла. Тканина, змочена у воді, ковзала так легко, що я майже не відчував дотику, лише тепло. І все ж щось у мені стискалося щоразу, коли Ноа наближався.

Я не міг відвести погляду. Вологе волосся спадало Ноа на обличчя, коли він зосереджено нахилявся до мене. Зі мною таке вперше. Я відчував як чужа турбота пекла сильніше за рани.

— Ти маєш відпочити, — тихо сказав Ноа, але сам продовжував рухатися ближче.

Я хотів щось відповісти, та не зміг. Бо саме в цю мить Ноа нахилився й торкнувся губами місця, де щойно водив тканиною. Легко, майже невагомо. Тіло вкрилося мурашками і я здригнувся. Чужі губи торкнулися знову, вище, до ключиці. І з кожним поцілунком біль відступав, залишаючи тільки дивне відчуття спокою.

Поклав руку на його зап’ястя.

— Досить, — прошепотів, але сам не відпустив.

Ноа лише злегка посміхнувся.

— Просто дозволь мені.

Я заплющив очі, дозволивши собі бути вразливим. Ні було тієї битви, було болю, не було нічого, крім тепла рук Ноа і м’якого дотику губ. Здавалося, що саме зараз, у цій купальні, світ починає відновлюватися, не зовні, а в нас.

Ноа нахилився ближче, поклав голову мені на плече, і так ми сиділи, двоє втомлених, поранених, але живих. Вода навколо нас уже остигала, але це не заважало нам. Я відчував, як його серце б’ється поруч з моїм і мені стало ясно, що ми справді вистояли.

Торкнувся рум'яної щоки, змахнув краплину, що сповзла вниз. Не розібрав, то вода чи сльоза.

— Ноа, — прошепотів я. — Я ніколи не думав, що хтось зможе доторкнутися до мене так, що мені не буде боляче.

Він підняв очі. Зелені, глибокі, з таким коханням, якого я ніколи не знав. 

— Ти дав мені віру, — продовжив я тихо. — У себе. У світ. У те, що навіть після мороку можна знову бачити світло.

Ноа повільно посміхнувся, і я зрозумів, що не можу більше стримуватися. Нахилився нижче і легко поцілував його. Юнак трохи здригнувся, потім обережно відповів. Невпевнено, як хтось, хто лише вчиться. Ми обоє не знали, що робимо, але не хотіли зупинятися. Це був поцілунок без поспіху, простий і справжній. Я відчував, як Ноа трохи тремтить, і сам не знав, хто з нас двох більше боїться цієї миті.

Коли ми розірвали поцілунок, Ноа притулив лоб до мого.

— Я боявся, — прошепотів він. — Боявся, що втратимо одне одного. Що ця битва все зруйнує.

— Ми вже пройшли через пекло, — відповів я. — І вижили. А якщо впоралися з темрявою, то й з цим впораємося.

Нова ковтнув і знову підняв на мене погляд.

 — Ти справді… не відштовхнеш мене?

Я торкнувся його щоки, провів пальцем по лінії вилиці.

— Я ж обіцяв, що не відштовхну. Навпаки. — Я зробив ковток повітря, зібрався з думками, і знову сказав уголос те, що досі лише відчував. — Я кохаю тебе, Ноа.

— І я тебе. Понад усе на світі…

Ми сиділи так довго у воді, серед полум’я свічок і відлуння минулої битви. Рука Ноа знайшла мою, наші пальці сплелися. І я подумав, що, можливо, вперше за все життя мені нічого більше не потрібно.

Бо темрява пішла. І світло залишилося в нас.

***

Їхні магії переплелися, залишки світла та сили, що ще були в них після бою, пульсували в такт їхнім серцям. У цю мить здавалося, що саме небо затамувало подих, спостерігаючи, як двоє душ зцілюють одна одну не чарами, не словами, а любов’ю, що стала для них новим джерелом сили.

І поки вони засинали, притулившись один до одного, десь далеко, у храмі Вищих сил, прокинулося світло…

***

У храмі стояла тиша. Лише полум’я свічок здригалося від кожного подиху вітру, що проникав крізь високі аркові вікна. Жерці стояли, схилившись у молитві перед священною плитою, на якій були викарбувані імена: долі тих, хто ніс у собі світло Вищих сил.

Вечір був спокійним до миті, коли над плитою закружляло сяйво, що спалахнуло таким світлом, що жерці закрили очі. Камінь затремтів, стародавні написи ожили, а золоті лінії, що позначали кордони двох королівств, Еріндалу та Альдеріну, поступово почали стиратися. Вони тягнулися одна до одної, доки не злилися в єдине кільце.

На плиті, де за всі століття щоразу з’являлося лише одне ім’я Верховного мага, цього разу сталося щось небачене. Камінь спалахнув ще яскравіше, і поверх старих рун, там, де вже сяяло ім’я Аріса з роду Аурельйонів, вирізалось друге: “Ноа зі світу Сіріанів”.

Два імена поруч. Дві душі, що пройшли крізь темряву й світло, тепер вписані у вічність.

Жреці підвели голови, їхні обличчя світилися святобливістю і страхом водночас. Старший серед них опустився на коліна, поклав руку на плиту і прошепотів:

— Вищі сили обрали двох. Союз мага і фамільяра став єдиною владою над світлом.

У небі за храмом загорілися зорі, немов саме небо благословило нову епоху: двох Верховних, що з’єднали свої душі, щоб врятувати світ.