Розділ 57

Аріс

Поле переді мною вже не нагадує землю, лише суцільний хаос. 

— Арісе! — голос Ноа заглушує шум бою.

Він поруч, майже спина до спини. Наші магії переплітаються, б’ють у ворога хвиля за хвилею, удар за ударом. Темрява розлітається і знову збирається. Я відчуваю його силу. Потік магії Ноа проходить крізь мене, і я спрямовую його далі, вглиб поля, де стоїть вершник.

Вибух. Земля здригається. На мить здається, що ми зламали фронт, але з хмар чорного диму постає він, неушкоджений. Потік темної енергії летить просто в мене.

Я підіймаю щит, але удар такий потужний, що мене відкидає назад. Дихання збивається, ребра палають від болю. Перед очима темніє. І вже в ту мить, коли чорна стріла тіні мала мене добити, щось мене рятує.

Ноа стоїть переді мною, розкидаючи руки. Його бар’єр тріщить під натиском темряви, але не ламається. Я відчуваю його магію, відчуваю, як вона тече крізь мене і цей потік повертає мені подих.

— Дурень! — кричу я, підхоплюючись. — Не смій віддавати все!

— Ми разом, — хрипить він, не відводячи погляду від ворога. — Тільки так.

Я стискаю його плече. У цю мить ми зливаємося в єдину силу. Я спрямовую потік світла через себе: чистий, мов промінь сонця, і вдаряю у вершника. Він відкидається назад, але не падає. Його сміх лунає полем.

Все навколо завмирає. Ми бачимо лише його. Чорна фігура, що рухається швидше, ніж вітер. Його меч – тінь, що зжирає все, до чого торкається. Він зіштовхується з моїм щитом, і кожен удар віддається болем у грудях. Але я не відступаю.

Вершник замахується знову. Удар і я ледве встигаю ухилитися. Лезо проходить над самим обличчям. І тоді я чую Ноа… він кричить моє ім’я.

Я повертаюся і бачу, як тінь виривається з землі просто під ним. Він не встигає. Я кидаюся вперед, ривком виштовхую його з-під удару. Тінь вдаряє мене в груди, я відчуваю, як щось обпікає всередині. Земля хитається. Кров шумить у вухах.

Ноа схиляється наді мною, його руки палають світлом. Я чую, як він шепоче закляття, намагаючись зцілити мене. Його дотики такі ніжні й відчайдушні.

— Ти не смієш… — його голос ламається. — Ми ще не закінчили.

Сили повертаються хвилею. Я підіймаюся. Ми знову стоїмо поруч. Перед нами вершник, зупинився, наче чекає. Його очі палають ненавистю.

— Досить, — кажу я.

Світ навколо завмирає. Повітря густіє від сили, яку я відчуваю в собі. Вона більше не пече, а слухається. Я підіймаю руку, і в ній народжується світло. Чисте, сліпуче, живе. Воно згущується, кристалізується, отримує форму меча. 

Вершник підіймає свій клинок. Чорне проти білого. Морок проти світла. І в ту мить, коли наші мечі зустрічаються, світ розривається на дві половини, бо починається справжня битва добра і зла. 

Удар такий потужний, що земля під ногами тріскається. Мить і навколо нас немає нічого, крім світла й темряви, що борються, крутяться, гримлять, змикаються. Я відчуваю, як від зіткнення йде хвиля сили, що вибиває повітря з легенів. 

Вершник навпроти мене рухається швидко, надлюдськи. Його тінь, ніби дим, огортає нас, намагається пробратися під шкіру, задушити, поглинути. Один удар, другий, третій. Я ухиляюся, блокую, і кожен раз, коли наші мечі зіштовхуються, навколо спалахує нова хвиля енергії.

— Ти не можеш перемогти, магу, — його голос звучить глухо, мов із безодні. — Темрява вічна і вона поглине все.

Я посміхаюся.

— І все ж їй може протистояти світло.

Я вдаряю знову. Вершник ухиляється, але полум’я світла все одно ріже його обладунки, залишаючи на чорному металі смугу, схожу на тріщину. Він гарчить. Його тінь відразу згортається навколо рани, намагаючись затягнути її, але я бачу, що це спрацювало. Його сила не безмежна.

Ми кружляємо одне навколо одного. Кожен рух – смертельний. Кожен крок може стати останнім. Він зникає й з’являється за моєю спиною, я встигаю розвернутися, меч світла врізається в його клинок. Спалахує блискавка, і темрява розлітається іскрами.

Я відчуваю, як щось обпікає плече, вершник таки зачепив мене. Рана гаряча, кров чорна від тіні. Але я не зупиняюся. Біль лише підживлює лють.

Він кидає в мене потік чорної магії. Я підіймаю руку, зупиняю її світлом, і вона розчиняється, не дійшовши й на крок. Вершник знову атакує, і я бачу, як його очі горять ненавистю.

— Ти не розумієш з чим маєш справу, — хрипить він. — Підкорися і подарую тобі місце біля себе. 

— Я краще помру, а ніж віддамся в руки Темряві. 

Я відчуваю позаду присутність Ноа, його магія тече крізь мене. Він посилає в мене свою енергію, я відчуваю, як вона змішується з моєю. Ми тепер одне ціле.

Стрибаю вперед. Мечи зустрічаються знову. Зіткнення надто сильне, нас обох відкидає. Я падаю на коліно, важко дихаючи, а вершник уже підводиться, підіймає свій клинок, щоб добити.

Я бачу, як з його меча тече темрява, вона згортається, формуючи спис, що націлений мені в серце.

І тоді я чую голос Ноа.

— Арісе!