Розділ 56

Аріс

Світло поступово ставало слабшим. Воно більше не сліпило очі, не обпікало тіло, а тихо тануло, наче ранковий туман. Я повільно розплющив очі й побачив, що ми з Ноа стоїмо в безмежній білій порожнечі. Жодного звуку, жодного шелесту, лише спокій і тиша.

Перед нами, на відстані кількох кроків, проявилися три постаті. Величні, яскраві настільки, що їхні контури розпливалися, і неможливо було побачити ні облич, ні рис. Вони просто були. І від самої їхньої присутності хотілося впасти на коліна та схилити голову.

Я стиснув руку Ноа, відчуваючи, як його пальці ще тремтять. Ми обидва ледве стояли на ногах. Моя сила вичерпувалася, але дивним чином я все ще дихав. І знав, що ще  живий.

— Верховний магу Арісе та його фамільяр Ноа, — пролунав голос. Глибокий, водночас і суворий, і спокійний. Він відлунював у самій душі. — Ви перші за багато століть, хто наважився прикликати світло Вищих Сил.

Я відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Постаті дивилися на нас, і мені здавалося, що вони бачать усе: наш біль, страх, сумніви, навіть ті думки, яких ми самі боялися.

— Але щоб залишити собі силу, — продовжив голос, — ви мусите довести, що гідні її.

Я зустрів погляд Ноа. Ми мовчки зрозуміли одне одного. У нас не залишилося вибору. Ми вже віддали надто багато, щоб відступити зараз.

Зробив крок уперед, ковтаючи втому.

— Що ми маємо зробити? — спитав я.

Середня постать нахилила голову, і від неї вихопився тонкий промінь світла, що ковзнув між нами, торкаючись наших грудей.

— Зупиніть темряву, — промовила вона. — Врятуйте невинних. Не дайте світу згаснути, а Мороку перемогти.

Ноа стиснув мою руку сильніше й тихо відповів:

— Ми зробимо все, що в наших силах.

Проміння навколо нас спалахнуло яскравіше. Я заплющив очі, коли світло знову прорізало все довкола. Вітер вдарив у груди і я відчув, як нас вириває назад, у реальність. А потім темрява.

Ми стояли на землі, посеред зруйнованої галявини. Повітря пахло димом і кров’ю. Купол, який ми створили, тримався ще кілька мить, але вже тріщав, наче скло. І саме тоді я побачив його.

Вершник підняв руку, і чорна енергія полетіла просто в нас. Я ледве встиг подумати. Інстинкт спрацював раніше за свідомість. Я підняв долоню, і з мене вирвався потік світла. Білий, сліпучий, живий.

Повітря вибухнуло, земля під ногами розлетілася в різні боки, але я стояв. Не впав. Не зламався. Світло відкинуло темну енергію, розсікло її навпіл і розвіяло, немов попіл.

Я відчув, як серце шалено б’ється. Усередині палало щось нове: сила, яку я ніколи не знав. Вона не спалювала мене, а текла всередині, тепла, мов життя.

Я перевів подих і подивився на Ноа. Він стояв поруч, очі світилися тим самим світлом, що й у мене. Ми дихали важко, але на наших губах з’явилася однакова посмішка.

Ми зрозуміли, нам вдалося.

***

Ноа

Я ледве стою на ногах. Світло, що заповнювало нас, усе ще пульсує десь під шкірою. Я відчуваю, як воно змішується з кров’ю, як роздирає тіло зсередини, але це вже не важливо.

Аріс поруч. Блідий, змучений, але живий. Ми дивимось один на одного кілька довгих секунд, і все навколо завмирає. 

— Ми зможемо перемогти, — кажу я хрипко, — лише якщо знищимо вершника. Він – серце темряви. Без нього все розсиплеться.

Аріс коротко киває, і цього достатньо. Ми обоє розуміємо, що іншого шансу не буде.

Краєм ока я помічаю спалах чорного: куля темної енергії летить прямо у Ванду. Не думаючи, я змахую рукою, і з моєї долоні виривається хвиля світла. Воно розтинає темряву, куля вибухає в повітрі, розсипаючись іскрами. Ванда кидає в мій бік вдячний погляд, короткий кивок, і вже знову відсилає магічний розряд у ворога.

Ми з Арісом знову повертаємося до вершника. Той стоїть, мов тінь, що ожила. Вітер розвіває чорний плащ, а очі під шоломом світяться червоним вогнем. Він дивиться прямо на нас і я розумію, що він усвідомлює, що тепер ми для нього – справжня загроза.

Мить і земля під нашими ногами здригається. За спиною вершника виростає армія. Сотні, тисячі тіл, напівживих, напівмертвих, з порожніми очима. Вони рухаються як одне ціле прямо на нас.

— Тримайся, — кидає Аріс, підіймаючи руку.

Я роблю те саме. Вогонь виривається із землі, здіймається вгору, обпікає все на своєму шляху. Мертві воїни падають, згораючи на попіл. Я відчуваю, як магія ллється з мене, наче ріка.

Крики, вибухи, гул енергії. Повітря щільне від сили, що переплітається: світло проти пітьми. З кожним розмахом руки ми розтинаємо темряву, палимо її, але ворогів не меншає.

Вершник підіймає меч, і з його клинка, немов дим, вириваються тіні. Вони здіймаються в небо, потім зриваються вниз. Десятки, сотні примар із чорним полум’ям замість очей.

Вони летять прямо на нас.

— Готуйся! — кричу я, навіть не думаючи.

Ми з Арісом вдаряємо водночас. Наш потік світла зіштовхується з темними примарами. Мене відкидає назад, вуха дзвенять, але я встигаю побачити, як Аріс усе ще стоїть.