Розділ 55

Аріс

Небо здригнулося від грому. Бар’єр ще сяяв, тримаючись куполом над королівством, але коли темна енергія вдарила в нього вперше, земля під ногами здригнулася. Купол хитнувся, здавалося, що він ось-ось розлетиться на уламки, але зелено-золоті потоки від магів знову підхопили його, не давши впасти.

Я встиг зустрітися поглядом із Ноа, він стискав зуби, тримав лінію разом з іншими. Ми обидва бачили вершника, що стояв на скелі, чорний, як сама безодня. Його тінь рухалася окремо від нього, сповзала вниз, розтікаючись по землі.

І тоді з-за його спини почали виходити воїни. Спершу десятки, потім сотні, потім уже ніхто не міг порахувати. Армія мороку. Їхні обличчя не мали рис, лише чорні діри очей, а шкіра була сіра, мов попіл. Вони рухалися синхронно, мов одна істота.

— Готуйтеся! — крикнув король Теон. — Усі на позиції!

— Відьми! До центру! — вигукнув я. — Маги – підтримка по флангах!

Сотні рук піднялися в небо. Магія заграла кольорами, зливаючись у єдиний потік, що проходив через усіх нас. Я підняв руки, концентруючись, і послав перший удар чистої сили, що мала влучити у вершника.

Вона не долетіла. На півдорозі між нами магія скрутилася, наче хтось її схопив і перекинув назад. Потік ударив мені в груди так сильно, що я відлетів кілька кроків, ледве втримався на ногах. Ноа кинувся до мене, але я підняв руку, зупиняючи його.

— Все добре! — прохрипів. — Він відбиває закляття.

Такого я ще не бачив. Це не просто маг, це провідник Темних сил. Він не лише володіє їхньою енергією, він її частина.

Темрява знову зрушила. Перші ряди ворогів кинулися вперед. Мечі засяяли, коли наші воїни зустріли їх, і перші іскри вибухнули між щитами. Зіткнулися два світи: життя і смерть.

Я знову підняв руки. Магія проходила через мене гарячим потоком. Разом із Ноа ми направили її вперед. Де торкалася наша сила, темрява розліталася на шматки, але тіло кожного, кого ми вражали, падало й знову підіймалося. Вони не вмирали, їхня магія не дозволяла.

— Воїни мертві вже! — крикнула Ванда, що стояла неподалік. — Ними керує Темрява, тому їх не здолати.

Бар’єр над нами почав тьмяніти, коли перший масований удар мороку знову вдарив у нього. Хвиля темної сили прокотилася полем, змітаючи все на своєму шляху. Людей кидало на землю, дехто кричав, дехто вже не підводився.

Я бачив, як король Теон, покритий кров’ю, з мечем у руках, проривається крізь ряди ворогів. 

І тоді вершник підняв руку. Блискавка впала з неба, вдарила просто у наш бар’єр. Гул стояв такий, що закладало вуха. Купол затріщав, над ним пробігли чорні тріщини, і я відчув, як маги навколо почали падати від виснаження.

— Тримаємо! — закричав я, сам не знаючи, звідки беру сили.

Ноа поруч уже тремтів, його очі світилися надприродним світлом. Ми обидва тримали наш потік, намагаючись не дати бар’єру зруйнуватись. Від дотику його руки я відчував, як наша спільна магія стає сильнішою, вона тримала купол, підсилювала інших.

Небо світилося спалахами. На полі горіли дерева, здіймався дим. Крики воїнів і шепіт заклять змішалися в єдиний хаос. Темрява насувалася хвиля за хвилею. І з кожним ударом ставало важче дихати, важче стояти.

Я знову глянув на вершника. Він не рухався. Лише дивився. І в тому погляді була порожнеча. Нескінченна, мов сама смерть. Я знав, що ця ніч стане найдовшою в нашому житті.  І що світанок, якщо він прийде, дістанеться нам не просто кров’ю, він буде коштом душ.

Битва лише почалася, а вже перетворювалася на бійню. Воїни падали один за одним, хтось кричав, хтось навіть не встигав здригнутися. Повітря наповнилося запахом крові та попелу. Чаклуни вичерпували сили, падали на коліна, а чорні тіні вершника ковзали між рядами, добиваючи тих, хто ще дихав.

Я стояв серед цього пекла, стискаючи кулаки, намагаючись втримати бар’єр, який уже ледь мерехтів. Тонкий, мов павутиння, він ось-ось мав луснути. Ми не витримаємо. Не вистоїмо. Темрява просочувалася крізь кожну щілину, крізь усі наші спроби.

— Ноа! — крикнув я, зриваючи голос. — Дай мені папірус!

Мій фамільяр озирнувся. Його обличчя було біле, а очі світилися страхом і болем.

— Ні! Ми робитимемо це разом! — вигукнув він.

Я хотів заперечити, хотів змусити Ноа відступити, але в його голосі була така рішучість, що я не зміг. Тільки кивнув.

— Вандо! — крикнув я. — Підсиль потік! Залучи усе, що маєш!

Верховна відьма підняла руки до неба, і блискавки пройшли полем. Її магія розірвала хмари, на мить осяявши все навколо. Це був наш останній шанс.

Я глянув на Ноа. Він стояв переді мною, такий знайомий, рідний, і в його погляді я бачив усе: страх, любов, відчай, надію... Ми мовчки обійнялися, коротко, міцно, так, ніби це востаннє. Я відчув, як він дихає, як його серце б’ється поруч із моїм.

— Разом, — прошепотів він.

— Разом, — відповів я.

Ми взялися за руки. Пальці Ноа були гарячі, вологі від поту. Я розгорнув папірус, і слова, написані давньою мовою, засвітилися просто в повітрі. Ми почали читати. Голоси злилися в один.