Розділ 53

Аріс

Я прибув одним із перших на місце де зійшлися два королівства. Попереду стояли намети та знамена, що розвівав холодний вітер. Коли я зістрибнув з коня, мене зустріла сама королева Олетта, бліда, з тремтячими руками, але рішуча воювати.

— Верховний магу, — її голос зірвався, — нарешті. Ви перші.

Я схилив голову у ввічливому поклоні.

— Ваше Величносте, решта вже в дорозі. Король Теон веде воїнів, за ним прибудуть чаклуни. Ми не втратимо часу дарма.

Позаду королеви стояла Верховна відьма Лілея, я пам’ятав її ще з Ради старших магів, сильна, розважлива, та зараз і в її погляді відчувався страх. Ми не витрачали часу на формальності. Я лише поклав долоню на плече королеви:

 — Ми триматимемо кордон. Я вам обіцяю.

Жінка кивнула, не довіряючи власному голосу.

Разом із Лілеєю я вирушив до табору магів. Їх було десятки, всі виснажені, налякані, але рішучі. У кожного світилися очі, у когось страхом, у когось вірою.

— Ми збудуємо бар’єр. Об’єднаємо наші сили, щоб створити купол, який накриє Еріндал і Альдерін. Магічний щит, який затримає темряву.

Лілея уважно слухала, киваючи.

— Це небезпечно, — тихо сказала вона. — Якщо потік енергії буде надто сильним, він може знищити тих, хто слабший.

— Я знаю, — відповів я спокійно. — Але в нас немає вибору. Ворог сильніший за будь-які армії. Ми не переможемо його мечами чи списами. Єдине, що ми можемо зробити, – виграти час.

Я розгорнув мапу, розставив відмітки, де кожна група магів мала стати.

— Купол буде нашою єдиною надією, — сказав я, не підіймаючи очей. — Поки він триматиметься, ми зможемо евакуювати міста, врятувати дітей, поранених, старих. Ми триматимемося, доки можемо.

Вітер здійняв поли моєї мантії, і десь у ньому я почув далекий гул, низький, тягучий, наче сама земля попереджала. Темрява була вже близько.

Я бачив страх у людях, але мусив триматися. Бо якщо зламаюся я, вони впадуть усі. І хай навіть цей купол не вічний, хай навіть він трісне під натиском пітьми, ми мусимо спробувати. Бо за нами невинні. І я не дозволю, щоб їх поглинула темрява.

***

Ноа 

Я їхав поруч із королем. Позаду тягнулася армія: люди, зброя, стяги, гул копит і важке дихання. Здавалося, що вся країна рухається за нами. Але навіть ця сила не знімала з грудей тривоги. Ми йшли назустріч бурі, і кожен це розумів.

Я не міг позбутися думок про ритуал, що міг стати нашим останнім шансом. Про слова, які обпікають навіть на папері. Там не було згадки про жертву, але я відчував її між рядками. Хтось мав заплатити ціну. І, мабуть, я вже знав хто.

Король повернувся до мене. Його обличчя було втомленим, але спокійним.

— Ти боїшся, Ноа? — спитав він просто.

Я не став брехати.

— Так.

Я боявся за Аріса, який став частиною мене. За людей, що довірили нам своє життя. За це королівство, яке стало моїм домом. Я боявся, що ми не встигнемо.

Король мовчав кілька секунд, а потім заговорив з тією щирістю, якої не почуєш у тронних залах.

— Я теж боюся, — сказав він. — Уперше в житті не знаю, яке рішення правильне. Але я не залишу свій народ. Не сховаюсь за стінами палацу. Якщо доведеться загинути, зроблю це на полі бою. Як король, як людина.

Ми обидва знали, що дорога вперед може стати останньою. Та все одно продовжували рухатись. Бо зараз страх не мав значення. Важливо було лише те, що ми йшли разом.

Прибули ми до табору, коли сонце вже хилиталося до заходу. Воїни сновигали табором, хтось точив мечі, хтось перевіряв обладунки, хтось просто сидів, дивлячись у вогонь так, ніби вже бачив там свою долю. Крики командирів, дзенькіт металу, стукіт копит – усе це спліталося в один гулкий ритм передгроззя.

Король зійшов із коня, і ми рушили вперед, туди, де біля найбільшого намету стояв Аріс. Його постать одразу виділялася серед натовпу. Він тримався впевнено, але я бачив, як тінь втоми лягала на його обличчя. Коли мій маг помітив нас, то лише кивнув, коротко, майже непомітно, але цього було досить.

Ми зійшлися біля карти, розкладеної на дерев’яному столі. Аріс швидко пояснював королю про магічний бар’єр, який створять відьми та чаклуни обох королівств. Він мав стати першою лінією захисту. Поки вона триматиметься, військо буде готове зустріти ворога. Король схилив голову, схвалюючи, але я бачив, як його пальці стиснулися на руків’ї меча. Ми всі розуміли, що цей захист не вічний.

Аріс кинув на мене короткий погляд. І я відчув: він бачив мою тривогу. Мені хотілося сказати, що я поруч, що не дам йому згоріти від перевантаження, якщо він ризикне викликати магію Вищих сил. Але слова застрягли в горлі. Він – мій маг. І я не мав права сумніватися в ньому навіть подумки.

Я допомагав розносити накази, передавав повідомлення між відьмами, радився з алхіміками. Роботи було безліч, але я відчував, як напруга росте. Кожна хвилина стискала груди сильніше. Навіть вітер, що зазвичай приносив запах хвої, тепер ніс тільки холод і попіл.