Розділ 52

Ноа 

— Мірасторія впала.

Я стояв поруч з Арісом, і мені здалося, що підлога під ногами хитнулася від слів короля.

— Загарбники прорвали кордон Еріндалу. Вони рухаються у бік палацу. Королева Олетта просить про допомогу, її армія та маги не здатні втримати натиск. Якщо Еріндал упаде, наступним буде Альдерін.

Моє серце вдарило кілька разів і потім ніби зупинилося. Я перевів погляд на Аріса. Він стояв рівно, руки за спиною, обличчя, як із каменю. Ні страху, ні розпачу, ні сумніву. Лише ця звична, холодна зосередженість, яку він носив, як броню. Але я бачив. Бачив, як у нього стиснулися пальці, як на мить завмер подих.

Радники загомоніли. Хтось кричав, що потрібно укріпити столицю. Інший, що треба евакуювати дітей з міста. Та король підняв руку, вгамовуючи шум:

— Ми не будемо ховатися. Вони йдуть і ми зустрінемо їх з гідністю. Військо буде зібране. Всі маги, відьми, чаклуни, артефактори, кожен, хто може тримати зброю або творити закляття. Ми вирушимо на кордон між Еріндалом і Альдеріном. Там ми з’єднаємо сили з армією королеви Олетти. Ми вистоїмо… або загинемо.

Я відчув, як холод проходить крізь мене до самого кісток. Мене нудило від страху та усвідомлення, що іншого шляху немає.

Глянув на Аріса знову. Його обличчя було спокійним, навіть занадто. Та я вже знав, коли він такий, усередині нього вирує буря. Він усе розраховував, усе тримав у голові: армію, магічні бар’єри, стратегічні точки, навіть наші шанси, які, мабуть, були жалюгідно малі.

Я хотів щось сказати, бодай слово, але не міг. Горло стиснулося, ніби мотузкою. Лише дивився, як Аріс підходить до короля, низько схиляється і тихо каже:

 — Ми будемо готові.

І в ту мить я зрозумів: готові не означало врятовані. Мені стало моторошно, аж до тремтіння в пальцях.  Бо десь глибоко я вже знав: смерть неминуча.

***

Часу майже не було. Усе рухалося занадто швидко, навіть думки не встигали за подіями. Аріс віддав накази чітко, я безмовно їм корився.

— Забери з маєтку всі артефакти, що мають хоч найменшу цінність. Не забудь про зілля, сувої та манускрипти бойових заклять, — сказав він і я лише кивнув.

Слуги металися по маєтку, скрині гупали одна за одною, карети вже стояли готові біля воріт. Я віддавав накази, перевіряв, щоб нічого не лишилося.  Коли останню скриню замкнули, я побіг у бібліотеку.

Я провів рукою над полицями, шепочучи коротке закляття, книги одна за одною почали спалахувати м’яким сяйвом, реагуючи на силу. Я відбирав ті, що світилися найяскравіше: книги, що містили могутні закляття, древні формули, ритуали захисту.

А потім побачив його.

На нижній полиці, між потрісканими томами й скрученими сувоями, лежав папірус, який я ніколи раніше не бачив. Це було дивно, бо я знав бібліотеку Аріса краще, ніж власну душу. Але цей аркуш ніби з’явився тут тільки зараз.

Пальці самі потяглися до нього. Магічні символи сяяли тонкими лініями, чистими, світлими, не схожими на темну магію, яку я колись бачив.

“Ритуал прикликання Світла Вищих сил.”

Серце вдарило сильніше.

Я читав жадібно, пропускаючи очима кожне слово. Не було жодної згадки про жертву. Лише попередження: той, хто промовить це закляття, може згоріти від надлишку енергії. Лише обрані, ті, в кому Вищі сили бачать силу й чистоту, здатні пережити потік світла.

Я відчув, як холод пробіг по шкірі. Це не було схоже на випадковість. Ритуал лежав тут, ніби чекав саме на мене.

Стиснув папірус у долонях, дивлячись на знаки, що ледь тремтіли під світлом. Це могло бути нашим шансом, єдиним шансом протистояти темряві. І десь всередині, попри страх і тривогу, зародилося те саме відчуття, яке я вже колись переживав, коли Вищі сили врятували мене з мороку. Можливо, це знову вони.

***

Вершник

Я відчуваю, як під копитами мого коня здригається земля, наче сама природа боїться дихнути в моїй присутності. Повітря густе, насичене попелом і запахом мертвого. Я чую, як за спиною крокує моя армія, нескінченна, безмовна, покірна. Їхні серця вже давно не б’ються, але вони йдуть. І підуть за мною, навіть коли згорить світ.

Я не рахую, скільки їх тепер. Десятки тисяч? Сотні тисяч? Чи може мільйони? Кожен, хто впав переді мною, підвівся знову, але тепер у чорних очах лише тінь моєї волі. Я не веду військо. Я – його осердя.

Магія клубочиться за моєю спиною. Вона дихає зі мною одним подихом, пульсує у жилах, палить ізсередини. Вона – моє прокляття і моя сила.

Переді мною чергове королівство. Його білі стіни ще тримаються, але я вже чую, як у повітрі стогне страх. Він завжди пахне однаково: солодко й мерзотно, мов гнилі квіти.

Ці жалюгідні люди намагаються молитися своїм богам, ставлять бар’єри, збирають воїнів на мурах, але даремно. Жодна молитва не долітає крізь морок.

Я повільно здіймаю руку. Темрява зривається з моїх плечей і коли вона торкається міста, все зупиняється. Повітря, полум’я, життя. Мури розсипаються пилом, тіла падають, і навіть смерть здається занадто милосердною для тих, хто намагається чинити опір.