Розділ 51

Аріс

Було вже далеко за північ. Останні чаклуни прибули ще годину тому, втомлені, з обвітреними обличчями, та вдячні хоча б за дах над головою. Я відпустив їх до Ванди, вона мала розподілити новоприбулих по баштах і залах. 

Король наказав мені йти відпочити, навіть виділив окрему опочивальню, але сон здавався мені зараз чимось надто далеким, майже недосяжним. Я не міг просто лягти й заплющити очі. Щось всередині не давало спокою.

За ці кілька днів ми з Ноа майже не бачилися. Кожен мав свою справу, свою відповідальність. Він поринув у старі літописи, шукаючи відповіді, а я у нескінченні зустрічі, накази, переговори, підготовку до битви, яку всі відчували, але ніхто не хотів називати.

Та сьогодні, коли місто вже спало, я зрозумів, чого насправді мені бракує. Мого фамільяра… І тому я пішов туди, де найімовірніше міг Ноа знайти. До бібліотеки.

Голова Ноа лежала на складених книгах, волосся спадало на обличчя, а пальці стискали якийсь манускрипт. Свічка поряд уже майже догоріла.

Я зупинився на кілька кроків від нього й відчув, як тривога, що весь день стискала груди, поступово розтанула. Так просто, лише від одного погляду на свого фамільяра.

Тихо підійшов ближче. Його дихання було рівним, спокійним. Я схилився, провів поглядом по рисах його обличчя. І перш ніж встиг осмислити, що роблю, нахилився ще ближче й залишив легкий, ледь відчутний поцілунок на його скроні.

— Мм… — Ноа тихо ворухнувся  і повільно розплющив очі.

Погляд спочатку був розгубленим, сонним, але коли Ноа побачив мене, кутики губ піднялися у ледь помітній посмішці.

— Арісе? — прошепотів він хрипло, голосом, що завжди змушував у грудях щось стискатися.

— Так, — відповів я тихо. — Це я. Ти мав би спати.

Ноа розтер очі, розгублено глянув на свічку, потім на мене.

— І ти теж, — відказав він, позіхаючи. — Але, бачу, твоя впертість сильніша за втомленість.

Я не стримав посмішки.

— Моя впертість – це єдине, що нас поки рятує.

Ноа скривився, але в його очах блиснуло щось тепле. Я нахилився ближче, узяв манускрипт із-під його руки й поклав убік.

— Досить, — сказав я тихо. — Якщо продовжиш у такому темпі, то згориш швидше за ці свічки.

— Я просто хотів допомогти, — його голос став тихішим. — Мені здається, я близько. Там є згадки про...

— Ти вже зробив більше, ніж будь-хто, — перебив я. Ноа хотів заперечити, але я поклав пальці на його губи. — Досить.

Ноа завмер, а потім опустив плечі. У його погляді було стільки ніжності, що мені довелося відвести очі, щоб не потонути в цьому морі світла.

Я знову став поруч, зупинившись так близько, що відчував його тепло. Руки Ноа лежали на столі, пальці нервово стискали тканину рукавів, наче він не знав, куди подіти себе.

Нахилився, провів пальцями по його волоссю, м’якому, неслухняному, що вибивалося пасмами на чоло.

— Ти весь час турбуєшся, — сказав Ноа раптом. — Про всіх. Про армію, про короля, про мене... А хто турбується про тебе?

Я завмер. Мій фамільна підвів погляд, і в його очах світилася та щирість, від якої в мені все розтануло.

— Може, я маю почати, — додав він тихо й обережно торкнувся моєї руки. Його пальці ковзнули вздовж моєї долоні. Мені стало важко дихати. — Ти навіть не уявляєш, як я боявся за тебе ці дні, — прошепотів він. — Кожної ночі думав, що ти десь серед бурі, а я не поруч, щоб хоча б тримати тебе за руку.

Я зітхнув, намагаючись знайти слова.

— Я теж боюся, — визнав я. — За тебе. Що цього разу лихо може нас не оминути й я втрачу тебе. 

Його очі спалахнули болем.

— Я просто не можу стояти осторонь, коли ти ризикуєш усім.

— А я не можу втратити тебе, — відповів я. — Не після всього.

Ноа обережно взяв мою руку й поклав її собі на серце.

— Тоді не втрать, — прошепотів він. — Я тут. Я нікуди не піду.

І я повірив. Хай там, за мурами, насувалася темрява, хай небо важчало від магічної бурі, тут, у цій тиші, між нами, було місце лише для спокою. Я провів пальцями по щоці Ноа, і він закрив очі, ледь притулившись до моєї долоні.

Ми довго сиділи в тиші, я навіть не помітив, коли за вікном почало сіріти небо. Свічка на столі догоріла до самого воскового кола, час розчинявся, як туман. Ноа все ще тримав мою руку, і я не мав у собі сили її забрати.

— Пішли, — нарешті сказав я, тихо, майже пошепки. — Нам треба відпочити. Хоч трохи.

Він кивнув, сонно й покірно, мов дитина, яку нарешті відпустили з важкого дня. Ми рушили з бібліотеки мовчки.

Коли дісталися опочивальні, я відчинив двері й впустив туди Ноа. Він зупинився посеред кімнати, розгублений, трохи винуватий.

— Я… не хотів би заважати, — пробурмотів він.

Я тільки похитав  головою.

— Не кажи дурниць. Ти не заважаєш.