Розділ 50

Ноа

Третю добу в королівстві панує надзвичайний стан. Вулиці спорожніли, ворота палацу охороняли подвійні варти, а вежі світилися від магічних бар’єрів, які не гасли навіть уночі. 

Я сидів у королівській бібліотеці, серед тисяч томів, манускриптів і сувоїв, старших за будь-кого з нас. Повітря було важким: запах пилу, старого пергаменту і воску від свічок змішувався з магією, що тремтіла між сторінками, як спогад про давні часи.

Уже три доби я не бачив Аріса. Він зустрічав відьом і чаклунів, які прибували з усіх куточків королівства, виснажених, наляканих, але готових служити. Його покої світилися ночами, там не гасло світло, бо кожна година мала значення.

А я… я шукав відповіді.

Мої пальці ковзали старими сторінками, вкритими знаками, що втратили чіткість від часу. Я вивчив усе, що міг знайти про Темні сили, як їх викликають, як укладають угоди, як гинуть ті, хто намагається їх приборкати. Але все це були лише фрагменти, уламки знань, які не складалися в цілісну картину.

І лише в одному манускрипті, затертому, з обгорілими краями, я нарешті натрапив на щось. У літописі, якому щонайменше триста років, був описаний ритуал, що прикликає Темні сили. 

Я перечитував його, не вірячи власним очам. Їх не можна просто викликати, вони самі обирають, кому відповісти. І ціна завжди одна – душа. Не одна. Не дві. Душі тисяч. Кожна крапля життя, принесена в жертву, стає каменем у троні того, хто служить Темряві.

Я сидів, притискаючи долоню до сторінки, і намагався збагнути, скільки ж душ віддав той вершник, щоб отримати таку силу. Скільки людей він пожертвував? Скільки життів спалив заради такої могутності?

Мені стало нудотно. Я відкинувся на спинку стільця, провів руками по обличчю й важко зітхнув.

Навіть якщо ми зберемо всіх магів і відьом королівства, навіть якщо з’єднаємо сили, то цього буде замало. Проти Темних сил звичайна магія, як свічка проти бурі.

Я перечитав останній рядок літопису й відчув, як усередині щось обривається: “Лише Вищі сили здатні протистояти Темряві. Лише ті, хто торкнувся їхньої сутності, можуть стримати її повернення”

Я довго вдивлявся в ці слова. І нарешті зрозумів. Ні Верховні маги, ні Верховні відьми, ні навіть сам король з усіма своїми арміями, ніхто не зупинить те, що вже пробудилося.

Тоді мені вперше по-справжньому стало страшно. Бо якщо Вищі сили не помилилися… наш час закінчується швидше, ніж ми встигли усвідомити.

***

Аріс

Я стою на мармурових сходах. Спина пряма, руки схрещені за нею. З боку може здатися, що це  спокій, впевненість та влада. Але всередині насправді туга, тривога, страх, що розповзається по грудях, мов тріщини по склу.

Переді мною стояли чаклуни, змучені дорогою, брудні, виснажені. Кожен, хто щойно прибув до столиці, ставав переді мною, щоб схилити голову. Дехто ледве тримався на ногах, але все одно кланявся, не мені, а самій надії, що ще хтось може нас врятувати.

Я кивав, приймаючи їхню шану, не дозволяючи собі навіть зітхнути. Верховний маг не має права виглядати виснаженим. Він – стовп, навколо якого тримається вся ця крихка конструкція під назвою "королівство".

— Ти виснажений, Арісе, — тихо промовляє Ванда, коли стає позаду. — Я не обертаюся. Її голос спокійний, але я відчуваю в ньому турботу. — Йди відпочинь. Я прийму решту, проведу їх до залів, поясню, що потрібно.

— Ні, — відрізаю одразу. — Я маю бути тут.

Вона видихає, і я майже чую її посмішку. Сумну, знайому.

— Ти завжди такий упертий.

Я нарешті дивлюся на відьму. В очах втома, але й розуміння. Вона була поруч у десятках битв. Ми бачили смерть, магічні бурі, розриви між світами. Але зараз все інакше.

— Це моя місія, — кажу тихо. — Я маю показати їм, що ми ще тримаємося. Що не здамося. Якщо впаду я, то впадуть усі.

Ванда зітхає, дивиться кудись угору, у небо. Я теж підводжу голову. Над дахами вже сходиться темна хмара. Спершу я подумав, що це дощ, але ні. Вона рухалася занадто швидко, занадто цілеспрямовано. Морок...

— У мене погане передчуття, — кажу, і слова даються важко. — Занадто швидко все рухається. Занадто сильний ворог.

Ванда тихо киває.

 — Я знаю. Але ми не можемо дозволити страху паралізувати нас. Ми вже стояли пліч-о-пліч у найгірші часи. Але такого… ще не було. — Ванда замовкає на мить, а потім додає. — Шансів мало, Арісе. Але навіть коли їх зовсім не залишиться, ми все одно стоятимемо.

Я дивлюся вдалину, туди, де ледь видно обрій. І мені здається, що я бачу, тонку лінію темряви, що повзе вперед, ковтаючи землю.

— Так, — кажу я, стискаючи кулаки за спиною. — Навіть якщо це буде останнє, що ми зробимо. Навіть якщо це вартуватиме життя.

Ванда киває.

Я знову повертаюся до сходів, до людей, що знову підходять до мене, схиляючи голови. Я мушу стояти. Мушу бути для них силою. Хоч би як сильно не боялася душа.