Розділ 49

Ноа

Поки Аріс обговорював щось із радниками й генералами, я підійшов до великої мапи континенту, розгорнутої на довгому столі. Свічки відкидали тремтливі відблиски на лінії річок, кордонів і позначених міст. Я провів пальцем уздовж червоної нитки, яку, очевидно, вже встигли натягнути для позначення маршруту ворога.

Початок – Норґар. Його вже стерли з лиця землі. Далі – Мірасторія. Поки ще тримається, але король сказав, що ненадовго. За нею королівство Еріндал. А потім... Альдерін, наш дім.

Я важко зітхнув. У грудях усе стислося.

Еріндал колись був сильним. Їхній Верховний маг, Себастьян, був другом Аріса, я пам’ятаю, як він про нього говорив, з тією рідкісною теплотою, якої я від нього майже не чув. Але Себастьяна вже немає. Його смерть залишила порожнечу, а Вищі сили так і не назвали ім’я нового Верховного мага.

Я перевів погляд на мапу. Маленьке королівство, з двома головними містами, оточене лісами й горами. Там тепер лише вдова-королева та Верховна відьма. Їм не вистояти. Їхні бар’єри слабкі, військо мале. Якщо ворог добереться до них, вони не матимуть шансів.

І все ж… як зупинити те, що керується Темними силами?

Я стояв, дивлячись на чорну лінію, що тягнулася крізь континент, і в голові роїлися спогади. Маг Лорн теж прикликав Темні сили, але тоді Аріс його переміг. Бо сила, що була в ньому, сяяла чистим вогнем і навіть морок відступив.

Та цей… лицар… його магія інакша, потужніша. Я згадав запах попелу та крові, коли Темні сили прокидаються. І те, як у моєму світі навіть демони боялися їх кликати. Бо якщо покличеш, то уже не звільнишся. Ти їхній назавжди.

Я відчув, як долоні стали крижаними.  Якось підсвідомо я глянув на Аріса, він стояв біля радників, зосереджений, але я бачив у ньому напруження. Те саме, що і в мені.

Аріс – світло, а те, що насувається – суцільна темрява. І мені стало страшно. Страшно, що цього разу навіть Аріс може не перемогти.

***

Аріс

Я стояв поруч із генералом Тонгом, спостерігаючи, як на столі розкладали нові карти з позначками: червоні лінії наступу, чорні стріли, кола укріплень. 

— Я вже послав гінців, — сказав Тонг. — У розвідку вирушили найкращі. Нам потрібно з’ясувати все, що можна: чисельність ворога, їхні маршрути, кількість магів, зброю, навіть припаси. Будь-яка деталь може врятувати сотні життів.

Король підвівся з трону і приєднався до нашого обговорення. 

— Наказую привести армію в бойову готовність. Почати мобілізацію. Кожен боєздатний чоловік має бути готовий до зброї. Це не просто конфлікт, це війна за наше існування.

В залі стало ще тихіше. Дехто з радників перезирнувся, хтось тяжко видихнув. Король продовжив:

— Верховний магу, — він глянув на мене, — приклич усіх, кого зможеш. Відьом, чаклунів, знахарів, навіть тих, хто має хоч крихту сили. Усе, що може допомогти нам вистояти, має бути використане.

Я лише коротко нахилив голову.

— Буде зроблено, Ваша Величносте.

Він перевів погляд на жерців.

— А вам наказую негайно почати молитви в храмі. Приносити жертви Вищим силам. Просіть їх стати на наш бік.

Жерці схилилися в поклоні й мовчки вийшли.

Ніхто не говорив уголос, але всі це розуміли, що ці приготування не для перестраховки. Це не просто оборона. Це очікування битви. Можливо, найбільшої, яку ми коли-небудь бачили.

Я стояв мовчки, слухаючи, як у залі розносилися накази, скрипіли пера по пергаменту, глухо стукали каблуки офіцерів. Але десь у глибині душі вже чув гул майбутнього бою, далекі удари барабанів, що звучали в уяві.

Війна почалася. І цього разу я не був певен, що ми її виграємо.

***

Чорне небо затяглося хмарами, і навіть сонце зникло, ніби саме світло відмовилося дивитися на це видовище. 

На пагорбі, під вітром, стояв вершник. Його кінь, чорний, як ніч без місяця, парував темрявою. З кожним подихом тварини з її ніздрів виривались клуби диму, що змішувалися з магічним мороком, який обвивав вершника, мов жива сутність. Обладунки, викуті з чорного металу, поглинали світло, і лише червоні прожилки на шоломі тьмяно жевріли, немов напівзотліле вугілля в попелі.

За його спиною – армія. Сотні тисяч солдатів. Їхні обличчя були безвиразні, очі чорні, порожні, позбавлені душі. Вони крокували, не думаючи. Їх вів один володар, лялькар, і нитки їхньої покори тяглися з темряви за його спиною.

Земля під ногами тріскала, трава чорніла й гнила. Повітря дихало смертю.

Вершник підняв руку, і армія зупинилася. На високих мурах ще майоріли прапори, але захисники вже не вірили в них. Вони стояли виснажені, покриті кров’ю, попелом, з порожніми очима та руками тремтячими від страху. 

Ворота здригнулися від ударів темної сили. Одного, другого…  А потім розлетілися на друзки. І місто впало на коліна.

Чорна магія вирвалася вперед. Вона хапала все живе: людей, звірів, дерева. Хто намагався втекти, то падав, розчиняючись у мороці. Хто підіймав меч, то корчився, поки тінь не поглинала тіло й душу.