Розділ 48

Ноа

Я відчував себе по-справжньому щасливим. Можливо, вперше за все життя.

Після тієї розмови Аріс ніби став ближчим. Він не ховався за крижаними словами, не тікав у книги чи закляття, не відгороджувався від мене своїми мурами. Ми не говорили вголос про почуття, але вони були між нами: живі, теплі, такі справжні, що їх неможливо було не відчути.

Аріс дав мені зрозуміти, що не відштовхне. І цього вистачило, щоб я розправив крила.

Я почав дозволяти собі більше: сміятися, торкатися його, залишатися поруч, коли мій маг працював, приносити чай, навіть коли він казав, що не хоче. Я торкався його плеча, коли проходив повз, поправляв пасмо волосся, коли воно падало йому на очі, й бачив, як від мого дотику Аріс завмирає, а тоді тихо, але щиро, посміхається.

Аріс не вмів приймати ніжність. Але він вчився. Я бачив, як він розквітає від цього, спершу повільно, з недовірою, а потім трохи сміливіше. І кожна його розгублена реакція тільки сильніше стискала моє серце.

Мій маг справді чудовий. Не той, кого бояться, не холодний Верховний маг, а людина, яка заслуговує на любов усього світу. І я дарував її йому. Всю, без залишку. У кожному погляді, у кожному слові, в кожному дотику. А у відповідь отримував взаємність, нерішучу, боязку, але таку щиру, що від неї хотілося сміятися й плакати одночасно.

Я думав, що ось воно, щастя. Просте, чисте, довгоочікуване. Та навіть воно не могло тривати вічно.

Бо саме тоді, коли в мені було найбільше світла, у двері маєтку постукали. І новини, що приніс гонець, були лихими.

***

Ми їхали до палацу майже без зупинок. Коні мчали щодуху, вітер різав щоки, а всередині все стискалося від поганого передчуття. Аріс майже не говорив, тільки раз коротко глянув на мене й сказав:

 — Щось сталося і це не дрібниця.

Його голос був низьким, стриманим, але я чув напруження за кожним словом. Ми обоє це відчували.

Коли ми нарешті дісталися до палацу, нас одразу провели до великої зали. Атмосфера там була важкою, мов перед бурею. Король стояв біля трону, блідий, з нервово стиснутими руками. Поруч сиділа Ванда, радники, генерали, навіть кілька жреців із храму Вищих сил. Судячи з кількості присутніх, щось справді сталося і дуже страшне.

Я відчував, як магія в повітрі пульсує напружено, ніби сама зала здригається від новин, які ще не були озвучені. Аріс ступив уперед, трохи нахилив голову перед королем.

— Ваша Величносте, що трапилося?

— Північне королівство Норґар… впало.

По залі пройшов гул. Навіть ті, хто стояв ближче до дверей, застигли. Я вдихнув різко. З того, що я читав, Норґар був одним із найстаріших і найсильніших державних утворень. Його стіни вважалися неприступними.

— Його захопили, — продовжив монарх. — Короля вбито. Разом з усім двором.

Ванда важко опустила голову. Один із радників затиснув пальцями перенісся.

— Це ще не все. На півночі розповсюдилася темна магія. Вони підкорили нею простий народ, зробили їх слухняними ляльками. Їхні тіла живі, але душі... — король замовк, не в змозі продовжити. — Вони тепер частина армії завойовників.

Мені стало холодно. Темна магія, здатна підкорювати волю… таке навіть у старих легендах вважалося неможливим.

— Але вони не зупинилися на цьому, — сказав один із генералів. — Вони вже рушили на південь. Наступна мета – Мірасторія.

Аріс насупився.

— Королівство на кордоні. Вони тримають оборону?

— Тримають, — кивнув радник. — Але сили надто нерівні.

У короля тремтіли руки.

— Якщо Мірасторія впаде, то вони дістануться і до нас.

Я глянув на Аріса. Його обличчя було кам’яним, але в очах спалахнув холодний вогонь. Він зробив крок уперед і, тихо, майже хрипко, спитав:

— Хто їх очолює?

Король мовчав довго, ніби не міг вимовити те, що знав. Його погляд ковзнув по залі, по кожному з нас, і коли він нарешті заговорив, голос був хрипким, надломленим.

— Загарбники не з нашого континенту, — сказав він. — Ми не знаємо, звідки вони прийшли й чого прагнуть. Вони не йдуть на перемовини. Не залишають послів. Не беруть полонених.

Мені стало моторошно від почутого.

— Вони просто йдуть уперед, — продовжив король, — вбиваючи все, що трапляється на їхньому шляху. Десятки міст уже палають. Села стерті з лиця землі. І ми досі не розуміємо, з ким маємо справу.

У залі стало так тихо, що чути було, як хтось із радників нервово вдихнув.

— Армію веде лицар у чорних обладунках. Ніхто не знає його імені. Кажуть, за ним клубочеться чорна магія. Від неї гниє земля, падають дерева, темніє небо.

Я відчув, як уздовж спини пробіг холод.

— Ймовірно, він уклав угоду з Темними силами. Верховний маг Норґару намагався його спинити... — голос короля зірвався, — але не зміг. Його вбито. Як і всіх магів, відьом, чаклунів. Кажуть, що перед смертю цей лицар... поглинув їхню силу.