Розділ 46

Аріс

Слова Ванди не виходили з голови. Після тієї розмови я почав дивитися на Ноа інакше, уважніше, глибше. І чим більше дивився, тим ясніше бачив те, чого раніше не помічав.

Його симпатія була настільки відвертою, що я дивувався, як узагалі міг цього не бачити. Кожен мій дотик змушував його завмирати, кожна випадкова посмішка – світитися, ніби я подарував йому весь світ. Його емоції були чистими, як вода, і саме це лякало найбільше.

Бо я звик до хитрості, до обережності, до гри між словами. А Ноа… просто був. І хотів бути поруч. Його почуття не мали фільтрів. І я не знав, як з цим поводитися.

Ми не говорили про те, що між нами. Мабуть, так було легше. Для мене точно. Я не був готовий до розмов. Не хотів ставити рамки там, де й сам не розумів, що відчуваю.

Але Ноа думав інакше.

Ми сиділи у вітальні. Свічки горіли тьмяно, десь за вікном шумів дощ. Ноа лежав, поклавши голову мені на коліна, і змушував мене гладити його волосся.Звісно, змушував – це гучно сказано. Я сам не помітив, як пальці почали розбирати м’які пасма, ніби це було найприродніше у світі.

Мовчання між нами було спокійним, навіть затишним аж поки він не заговорив.

— Арісе… — почав Ноа тихо, — а в тебе колись була близькість із кимось?

Рука на його волоссі завмерла. Я, напевно, навіть забув, як дихати.

— Пробач, що? — перепитав я, думаючи, що просто ослухався.

— Ну… — мій фамільяр на мить запнувся, не зводячи з мене очей. — Я маю на увазі… когось, із ким ти був… близьким.

Його щоки трохи порожевіли, і в тій невпевненості було щось настільки щире, що я сам розгубився.

— Це… доволі особисте питання, — сказав я, намагаючись повернути хоч якусь твердість у голос.

— Знаю, — прошепотів він, — просто цікаво.

Цікаво…. І саме це слово вибило мене з рівноваги остаточно.

— Чому тебе це цікавить? — спитав я після паузи.

Ноа зам’явся. Погляд відвів убік, ковтаючи відповідь, і стало ніяково обом. Я зрозумів, що не почую чесної відповіді, не зараз.

Тоді я важко видихнув, поглянув на свічку й, сам того не бажаючи, згадав Мелісу, яку давно стер із пам’яті.

Вона була першою й останньою. Відьма, розумна, сильна, занадто схожа на мене. Минуло стільки років, що я вже не міг пригадати її голосу. Тільки аромат квітів і трав, що завжди стояв довкола неї, та її темні очі, мов ніч після грози.

Опустив погляд на Ноа. Його світле волосся торкалося моїх пальців, і я відчував зовсім інше тепло: живе, справжнє, не з минулого.

Я довго мовчав, перш ніж заговорити. Не тому, що не хотів, просто не знав, як підібрати слова. Деякі речі звучать краще, коли залишаються у пам’яті мовчки. Але Ноа чекав. Його очі дивилися прямо в мене уважно, м’яко, без осуду. І, мабуть, уперше за багато років мені захотілося бути з кимось чесним до кінця.

— Її звали Меліса, — нарешті сказав я. — Давно це було. Я тоді лише став Верховним магом.

Ноа не перебивав, просто слухав.

— Ми познайомилися на Раді магів, — продовжив я, намагаючись говорити спокійно. — Вона була… неймовірною. Сильна, розумна, небезпечна. Мені тоді здавалося, що ми схожі та я не помічав очевидного: вона просто використовувала мене, щоб підібратися до короля.

Слова звучали спокійно, без болю. Рана загоїлася давно, лишивши тільки шрам.

— Меліса звабила мене, — продовжив я після короткої паузи, — не через почуття, а через вигоду. Я був молодший, наївніший… і, мабуть, хотів, щоб хоч хтось бачив у мені не мага, а чоловіка.

Я тихо всміхнувся, без радості.

— Вона отримала те, що хотіла. А я – урок, який запам’ятав на все життя.

Ноа не відводив погляду. Його очі були сумні, але ніжні, без жалю, скоріше з розумінням.

— То вона… — почав він обережно, — була єдиною?

— Так, — кивнув я. — Єдиною. 

Мовчання між нами затягнулося. Ноа наче щось обдумував, потім нахилив голову.

— Чому? — спитав майже пошепки. — Ти ж… — його губи ледь ворухнулися, — ти красивий, розумний. Я бачу, як на тебе дивляться жінки. Хіба не хотів знову?

Я ледь посміхнувся.

— Хотів? Мабуть, ні. Довіра – це не те що легко відновити після зради. Та й… — я зробив коротку паузу, підбираючи слова, — мені здається, я просто не шукав нікого.

Його обличчя трохи опустилося, і я зрозумів, Ноа намагається приховати щось. Від мене.

Тому, щоб розрядити тишу, я спитав:

 — А ти? У своєму світі… в тебе хтось був?

Ноа  мовчав кілька секунд. Потім ковтнув повітря й прошепотів:

— Нікого.

Я здивувався.

— Взагалі?

Він підвів очі.

— Взагалі, — підтвердив. — Я нікого не кохав. Ні з ким не мав близькості. Навіть… — він на мить затнувся, ніби вагався, — навіть поцілунків.