Розділ 44

Аріс

Сидіти на засіданні ради завжди було випробуванням. Але сьогодні це випробування мало абсолютно новий рівень.

Перший радник говорив про податки, другий про зовнішню політику, а я… слухав рівно настільки, щоб кивати в потрібні моменти. Усе інше місце в моїй голові займав Ноа. Він останнім часом став іншим. М’якшим? Спокійнішим? А ще небезпечнішим для мого самоконтролю.

Щоразу, коли я бачив його, у мене в голові щось зміщувалося. Ті самі рухи, ті самі жарти, його посмішка – все лишалося знайомим, але в них з’явилась нова нотка. Легка, ніжна, але чомусь така, що мені хотілося її доторкнутися.

І ті корсети… Спершу я думав, це черговий каприз, гра, спроба роздратувати мене. Але ні. Ноа справді полюбив їх. І тепер, коли він проходить повз, я відчуваю, як мій погляд сам тягнеться за ним. До лінії спини. До тонкої талії, яку корсет обіймає, ніби створений саме для цього тіла.

Мені хочеться доторкнутися. Просто покласти руки й відчути, як Ноа дихає під пальцями. Але я, звісно, не дозволяю собі навіть думати про це. Хоча думаю. Занадто часто.

Я помічаю, як реагую на нього. Коли Ноа проходить повз і випадково торкається моєї руки кінчиками пальців по шкірі пробігає тремтіння. Коли він нахиляється над моїм плечем, щоб щось показати у книзі, і його подих торкається моєї шиї, я ловлю себе на тому, що просто завмираю. А коли він обіймає мене, без приводу, без попередження, я забуваю, як дихати.

Ніхто ніколи не був зі мною настільки близько. Я не звик до цього. І не знаю, як поводитися, коли він поруч. Але найгірше те, що мені цього мало. Мені хочеться більшого.

Ця думка з’являється несподівано і я лякаюся її. Бо я – Верховний маг, холодний, розважливий, відсторонений. Я не маю права на подібні бажання. Не до свого фамільяра. Не до нього.

Я стискаю руки на колінах, намагаючись зібрати себе докупи. Радник щось запитує, я киваю, навіть не розуміючи, на що погоджуюся. Мій розум знову повертається до Ноа. До того, як він сміється. Як вранці плутає мої мантії з власними сорочками. Як змушує мене злитися, тільки щоб потім торкнутися й сказати тихо: «Не сердься».

І від цього простого «не сердься» у мене десь усередині щось стискається.

Я, здається, збожеволів.

А потім розумію, що сиджу посеред королівської ради з обличчям, яке, напевно, вже видає всі мої думки.

 Кілька пар очей звертаються до мене, хтось запитує:

— Ваша думка, Верховний магу?

Я кліпнув.

 — Гм... Так, — відповів я автоматично. — Згоден.

— Згодні з чим саме? — перепитав радник.

Я глянув на нього і зрозумів, що не маю жодного уявлення, про що йшлося.

***

З ради я виходив останнім. Не тому, що мав ще щось важливе сказати королю, просто намагався зібрати думки докупи. І хоча радники виходили один за одним, бурмочучи про реформи та королівські розпорядження, у моїй голові продовжував звучати тільки один голос.

«Не сердься».

Коротко, просто, але щоразу, коли Ноа це вимовляє, десь усередині мене щось тріскає.

Я вже майже дістався дверей, коли з тіні біля колони виринула Ванда. Верховна відьма стояла, схрестивши руки на грудях, і мала той самий вираз обличчя, який зазвичай мають люди, котрі бачать тебе наскрізь.

— У яких хмарах ти літаєш, Арісе? — запитала вона, підозріло примружившись. — Радник тричі повторив питання, а ти все одно кивнув.

Я зупинився.

— Я… просто задумався, — буркнув, відводячи погляд.

— Ага, — протягнула Ванда, — про священні тексти? Про дипломатію? Чи, може, про одного дуже знайомого фамільяра?

Я відчув, як у мене щоки загорілися.

— Ти надто спостережлива, — сказав я тихо.

— Просто я – жінка, — відповіла вона, всміхаючись. — І бачу, коли чоловіка щось бентежить. Ну ж бо, зізнавайся.

Я зітхнув. Не було сенсу викручуватись.

— Про Ноа, — нарешті сказав. — Я думав про нього.

— Так, я здогадалася, — кивнула Ванда, роблячи крок ближче. — І що саме тебе бентежить?

Не одразу відповів. Слів було багато, а думки заплутані.

— Він… змінився, — почав я нарешті. — Став лагіднішим, уважнішим. Постійно щось робить для мене. То чай, книги, навіть сніданок у ліжко приніс. А ще ці дотики. Він торкається ненароком, але щоразу… — я замовк, ковтаючи слова, — я відчуваю це занадто гостро.

Ванда слухала, схиливши голову, мов учителька, яка вже знає відповідь, але хоче почути, як учень сам до неї дійде.

— І? — підштовхнула вона м’яко.

— І я не розумію його, — сказав я чесно. — Не знаю, що він задумав. Він ніколи не буває настільки… добрим просто так. Думаю, це якийсь підступ.

Тут Ванда вирівнялася, піднявши руку, ніби зупиняла мої слова.

— Арісе, скажи, чому ти одразу шукаєш підступ?

— Бо це Ноа, — відповів я автоматично.