Розділ 41

Ноа

Ми сиділи на краю фонтану у дворі замку. Вечір давно спав на місто, але тут було тихо, лише вода дзюрчала і зрідка десь чулося, як вітер чіпляє металеві ліхтарі. Після балу я потребував спокою. І, напевно, трохи повітря, щоб охолонути від усіх тих дурних емоцій.

Спершу я приревнував Аріса до графині, бо вона занадто мило сміялася з його жартів. Потім вирішив помститися й запросити короля на танець. І от, здається, вперше в житті я зрозумів, як це переграти самого себе.

Коли Аріс мовчки простягнув руку і запросив мене, я відчув себе розгубленим і щасливим водночас. Танець був повільний, і руки мого мага на моїй талії досі здаються мені гарячими. Я відчував його подих біля шиї, і десь у грудях серце почало битися занадто швидко. Добре, що я вчасно поставив блок на думки. Якби Аріс почув, що тоді було в голові, я б не пережив цього приниження.

Тепер, коли ми просто сиділи поруч, поруч настільки, що я чув, як він дихає, всередині було дивне хвилювання. Ніби хочеться щось сказати, але всі слова здаються зайвими.

У голові знову лунали слова Ванди. Вона сказала, що Аріс ніколи не відчував тепла у свою сторону. Мовляв, саме тому він такий закритий. І тепер я не міг це викинути з думок. Бо це… боляче. Я завжди думав, що Арісу просто зручно бути холодним, а виявляється – це його спосіб себе захистити.

Я хотів щось зробити з цим. Хотів якось дістатися до нього, пробити цю броню, але не знав як. Я взагалі не знав, як поводитися, коли тебе тягне до когось. Ніколи не мав досвіду. І, здається, Аріс – перший, до кого в мене з’явилися почуття. Від цієї думки одночасно було страшно і добре.

Я настільки загруз у власних думках, що не помітив, як зробив це. Просто взяв його за руку. Автоматично, без наміру. Чужі пальці трохи стиснулися  і я одразу відчув погляд Аріса. У ньому не було ні осуду, ні здивування, лише тепло. 

Сказати Арісу прямо, що він мені подобається, я не міг. Не через страх, радше через розуміння. Аріс не з тих, хто легко приймає почуття. Його світ тримається на порядку й контролі, і будь-яке слово не туди може все зламати. Тому з ним треба було обережно. Як з магічним артефактом: сильним, безцінним і крихким водночас.

Я легко провів пальцями по його руці. Цей рух більше нагадував випадковість, але Аріс зреагував, ледь помітно, ледь поморщив брови, ніби не звик до таких дотиків.

— Слухай, — почав я невимушено, щоб не злякати момент, — а як тобі графиня Аврора?

— Гарна. Шляхетна, — відповів Аріс сухо. — Але ніяких емоцій не викликає.

— Взагалі жодних? — перепитав я, ховаючи посмішку.

— Взагалі.

Я замовк на мить, вдивляючись у його профіль. Мій маг міг виглядати холодним навіть поруч із вогнем, але я вже навчився бачити дрібниці: як куточки губ ледь ворушаться, коли Аріс намагається приховати розгубленість, або як напружується щелепа, коли хоче сказати щось, але зупиняє себе.

— І що потрібно, щоб викликати в тобі емоції? — спитав я обережно, але серце вже гупало в грудях. — Ну, щоб… сподобатися тобі.

Аріс повільно повернувся до мене. В його очах промайнуло здивування. Наче він вперше почув, що хтось взагалі може про це запитати.

— Ти ставиш дивні запитання, Ноа, — сказав він тихо, але без звичної іронії.

— Я серйозно, — відповів я. — Як тобі сподобатися?

Аріс довго мовчав. Потім відвів погляд на воду, що текла у фонтані, і заговорив так, ніби вголос розповідав самому собі:

— Я не знаю. Мабуть… мені важлива щирість і відкритість.

Пальці його трохи зімкнулися на моїй руці, ніби несвідомо.

— Мені важко довіряти людям. Зазвичай вони бачать у мені не мене, а титул. Верховний маг – звучить красиво, поки не розумієш, що за ним немає нічого простого.

Я слухав і мовчав.

— Людям подобається сила, а не я, — продовжив Аріс. — А я… хочу, щоб бачили саме мене. Без титулу та влади. Хочу, щоб поруч була людина, якій не треба нічого доводити. Щоб ніжність була справжньою, не удаваною. Щоб… я був комусь потрібен не через обов’язок, а просто так, бо мене можна любити.

Від слів Аріса у мене защемило в грудях. Так сильно, що я навіть не зміг відповісти. Бо він говорив тихо, спокійно, але між словами відчувався відчай: глибокий, старий, мов шрам, який ніколи не гоїться.

Я не знайшов, що сказати. Просто дозволив Арісу покласти голову мені на плече. Його волосся торкнулося моєї шиї, і я ледь нахилився вперед, залишивши короткий, майже невагомий поцілунок на його маківці. Так легко, що Аріс цього навіть не відчув.

І, можливо, так було краще. Бо я ще не готовий був, щоб Аріс дізнався, наскільки сильно мені хочеться залишитися поруч з ним.