Розділ 40

Аріс

Танець закінчився і я зробив короткий уклін графині Аврорі. Вона щось прошепотіла мені на вухо, але я навіть не дослухав. У голові паморочилося від її важкого парфуму, занадто солодкого, занадто нав’язливого. 

Я відійшов убік, вдихнув на повні груди чисте повітря і лише тоді помітив Ванду, що стояла поруч із Ноа. Вони щось обговорювали, тихо, але з виразами на обличчях, які мені зовсім не сподобались. Ванда посміхалась, а Ноа дивився на неї якось занадто уважно.

Щойно я підійшов, вони замовкли, як за змовою.

— Верховна відьмо, — кивнув я Ванді. — Радий бачити, що ти теж насолоджуєшся святом.

— Як ніколи, — відповіла вона з тією своєю вічною лукавою посмішкою.

Я перевів погляд на Ноа.

— Ти не сумував, поки я зникав у натовпі?

— Ні, — відповів він занадто швидко. — Я якраз думав підійти до короля й запросити його на танець.

Мене пересмикнуло, хоч обличчя залишалося спокійним.

— До короля? — перепитав я.

— А чому б і ні? — Ноа вдав байдужість, але в голосі чулась насолода від моєї реакції. — Минулого разу йому сподобалося зі мною танцювати.

Ноа підняв келих, зробив ковток і дивився на мене, наче перевіряючи межу, до якої може дійти.

— І ти… хочеш його уваги? — запитав я, не впізнаючи власного голосу.

— А чому ні? — фамільяр знизав плечима. — Я теж маю право на танець. А мій маг, здається, занадто зайнятий графинями. Не хотів би відволікати.

Я зціпив щелепи. Десь у глибині розумів, що це дитяча маніпуляція, але все одно вона працювала. Бо коли Ноа вимовив “мій маг”, у мене всередині щось защемило.

Ванда стояла збоку, мовчала, але в кутиках її губ жила знайома посмішка. Вона все зрозуміла.

Я зробив глибокий вдих, щоб не сказати щось необачне. Потім видих. І, перш ніж встиг обдумати, що роблю, зробив крок уперед, схилив голову в короткому поклоні й простягнув руку Ноа.

— Дозволь, — сказав я тихо.

Його очі спалахнули від задоволення, тріумфу й чогось, чого я не міг розгадати.

— З радістю, мій Верховний магу, — відповів він, поклавши долоню в мою.

Я повів Ноа в центр зали, і лише там зрозумів, у що себе втягнув. Танцювати з жінками було просто – це звичка, етикет, рухи, які тіло пам’ятає саме. Але зараз переді мною стояв Ноа. І я не знав, куди дивитися, куди подіти руки, як взагалі дихати.

— Ти стоїш, як статуя, — тихо сказав Ноа, і в його голосі почувся сміх. — Поклади руки сюди.

Він сам узяв мої долоні й поставив на себе. Я відчув тепло крізь тканину камзола, і мені довелося стриматися, щоб не забрати руки назад.

Музика змінилася. Повільна мелодія заповнила залу, і ми рушили. Обережно, ніби вчилися рухатися заново. Кроки Ноа були впевненими, мої стриманими, але ми швидко знайшли спільний ритм.

Я дивився на Ноа, спершу, щоб не збитися з темпу. А потім просто тому, що не міг інакше. Мене зненацька охопило хвилювання. Звичні стіни, якими я себе оточував, раптом похитнулися.

Ми рухалися повільно. Я бачив, як Ноа посміхається, як дивиться, наче намагається розгадати. Я перевів погляд на його губи, потім знову в очі. Серце збилося сильніше. Він помітив, але нічого не сказав. Тільки посміхнувся ширше.

У якийсь момент стало зовсім тихо. Люди навколо спинилися, розмови стихли, залишилася лише музика і наш рух. Ми були в центрі зали, удвох, і я відчував кожен його дотик, кожен порух, ніби між нами знову народжувався зв’язок, тільки тепер інший, глибший.

Я не відчував незручності, лише теплоту і легкий страх, що це відчуття зникне, якщо я кліпну. Музика стихла, і разом із нею мала б скінчитися вся ця історія, але Ноа не відпускав.

Ми стояли посеред зали, і пальці Ноа все ще лежали в моїй руці. Зазвичай після танцю я чемно відходив убік, короткий уклін і крапка. Але зараз… я не міг. Ноа дивився прямо в очі, спокійно, щиро, без насмішки. Просто дивився. І від цього мені ставало важко дихати.

Я на мить озирнувся і побачив, що всі спостерігають. Погляди, перешіптування, кілька здивованих усмішок. Тиша в залі була занадто довгою.

Я спробував м’яко вивільнити руку, але Ноа помітив. Його пальці лише сильніше зімкнулися на моїй долоні.

— Ходімо, — сказав він просто і пішов у напрямку виходу.

Я вагався рівно одну мить. Потім пішов за ним. Вузький коридор вів до саду. Повітря стало прохолоднішим, пахло травами й квітами. Ми вийшли під зоряне небо, і шум бальної зали залишився десь позаду.

Я все ще тримав його за руку. Чи, може, це він тримав мене.

— Вони всі дивилися, — сказав я, намагаючись хоч якось повернути собі холоднокровність.

— І що з того? — відповів Ноа спокійно, навіть не обертаючись. — Хай дивляться, ми лише танцювали.

Я відкрив рота, щоб щось заперечити, але замість цього лише зітхнув. Нічого поганого… Мабуть, ні. Але й спокійним це не назвеш.