Розділ 38

Ноа

Прокинувся я десь опівдні. Лежав на животі, розтягнувшись посеред ліжка, і чесно кажучи не збирався рухатись. Було спокійно, приємно тепло, і я вперше за довгий час спав без страшних снів.

Двері відчинилися різко.

— Ноа, — почувся знайомий голос.

Я рвучко підвів голову.

— Ти що, з глузду з’їхав? Постукати не пробував?!

Аріс застиг у дверях і, здається, не відразу зрозумів, що бачить. Потім різко відвернувся.

 — Вищі сили… Ти чому голий?

— Бо я сплю, — крикнув я, хапаючи ковдру й натягуючи її до підборіддя. — А не готуюся до параду!

— Це мій дім, — збентежено відповів мій маг, все ще стоячи спиною. — І, до речі, вже обід. Хто міг здогадатися, що ти досі валяєшся?

— Ти щодня здогадуєшся і все одно вриваєшся! — буркнув я. — І що, скажи на милість, сталося такого важливого, що ти вирішив мене розбудити?

— Король сьогодні ввечері влаштовує банкет на нашу честь. Ми повинні бути.

Я застогнав і сховав обличчя в подушку.

— Я пас. Після минулого балу я ще не оговтався.

— Тоді ти поводився нестерпно, — буркнув Аріс.

— А ти був різкий, — відповів я.

Пауза. Потім тихе:

— Знаю. І… вибач.

— Оце зараз було дивно. Зазвичай ти спочатку сваришся, а вже потім просиш вибачення.

— Не звикай, — відрізав Аріс. — Просто хочу, щоб ти пішов на цей банкет без чергової сцени.

— І? — підозріло глянув я.

Мій маг дістав з-за спини невелику різьблену шкатулку й кинув мені на ліжко.

— І я маю для тебе дещо.

Я відкрив кришку. Усередині лежала брошка з великим смарагдом у центрі. У сріблі чітко проглядався родовий герб Аріса, а руни вздовж оправи світилися слабким світлом магії. Я відчув її одразу – закляття захисту.

— Це ж не сімейна коштовність?

— Так. Я замовив її у ювеліра спеціально для тебе. Хотів… — Аріс зам’явся і здається почервонів. — Хотів зробити тобі приємно 

Я обережно торкнувся брошки. Мій маг з думкою про мене замовив коштовність. Це було так зворушливо і водночас ніяково, що мені важко було підібрати правильні слова. 

— Ти знаєш, що на ній твій герб і цим самим ти мене прирівнюєш до свого роду? Це вже знак належності… — сказав я нарешті.

— Можливо, так і є, — відповів Аріс і, не даючи мені сказати ще щось, розвернувся до виходу. — І, будь ласка, одягнися до вечора повністю. 

Двері зачинилися.

Я залишився з брошкою в руці й відчуттям, що в животі літають метелики.

***

Аріс

Я стояв у вітальні, вже повністю зібраний, у парадному чорному камзолі та білих рукавичках. У дзеркалі навпроти бачив власне відображення: спокійний вираз обличчя, прямі плечі, гарна постава. Єдине, що мені не подобалося в моєму вигляді – палаючі щоки. А вони в мене червоніли щоразу, коли я згадував ранкову сцену: як я відчинив двері, як побачив Ноа на ліжку, розкуйовдженого, голого, ще напівсонного.

Тихо прокашлявся, намагаючись вигнати з голови це зображення. Даремно. Воно, здається, вкарбувалося в пам’ять міцніше за будь-яке закляття.

Кроки на сходах змусили мене підняти голову і на мить завмерти.

Ноа спускався неквапливо, з котячою грацією, що притаманна тільки йому. Білий камзол, легкий, з тонким срібним оздобленням, підкреслював його поставу. На грудях, біля самого серця, сяяла смарагдова брошка. Вона була саме такою, як я задумав: не надто яскравою, але такою, що відразу привертає погляд. 

Я не міг відвести очей. Ноа помітив це, звісно. Його посмішка стала ширшою, а очі лукавими.

— Обережно, мій магу, — сказав Ноа, зупиняючись на останній сходинці. — Твої думки зараз голосніші, ніж ти гадаєш.

— Замовкни, — буркнув я, але вийшло несерйозно.

Ноа підійшов ближче, і ми опинилися навпроти одне одного. Він опустив погляд на брошку, провів пальцями по каменю й посміхнувся вже без жартів.

 — Вона чудова, — сказав тихо. — Дякую тобі, Арісе. Я носитиму її з гордістю.

— Ти заслуговуєш на більше, — прошепотів я, не впізнаючи власного голосу. — На коштовності всього світу, якщо захочеш.

Ноа підняв на мене погляд і на мить мені здалося, що все навколо розчинилося. 

— Мені досить цієї, — відповів він. — Бо вона від тебе.

Я відвернувся першим, щоб хоч якось приховати те, як сильно збився подих.

— Іди вже, — сказав я тихо. — Інакше ми запізнимось.

Ноа засміявся, м’яко, але в тому сміхові було щось, від чого тепло розтікалося під шкірою