Розділ 37

Аріс

Зайшов до своєї спальні й застиг на порозі. Ноа стояв біля вікна, розглядаючи себе у дзеркалі, і на ньому була… моя сорочка. Та сама, яку я носив на аудієнціях у короля. Біла, шовкова, ідеально випрасувана. Точніше, колись ідеально випрасувана.

— Ти що забув у моїй спальні? 

Ноа навіть не обернувся.

— У мене примірка.

— Примірка чого? Мого терпіння?

— Твоєї сорочки, — відповів спокійно, закочуючи рукави. — Вона зручна і пахне тобою. Тому тепер я буду в ній ходити.

Я втратив дар мови рівно на секунду.

— Ти маєш власний одяг, — обурився я. 

— Маю, — кивнув він, — але цей кращий. Можливо, річ у тому, що він твій.

— І трохи завеликий, — додав я, намагаючись не дивитися, як поділ торкається його оголених стегон.

— Саме тому зручно, — сказав Ноа невимушено. — Розслабся, надутий маг. Ти поводишся, наче я щойно вкрав у тебе душу.

— Ти її вкрав набагато раніше, — пробурмотів я, не подумавши, і миттю пожалкував.

Ноа обернувся, посміхнувся так, що я зненавидів власну щирість.

— Ну ось, нарешті ти це визнав.

— Я нічого не визнавав, — відрізав я, відвертаючись і шукаючи хоч якусь роботу для рук. — Зніми з себе цю сорочку.

— Ні.

— Ноа!

— Вона тепер моя.

— Ти не можеш просто…

— Можу, — перебив він і з удаваною серйозністю поправив комір. — Бачиш, як добре сидить? Ти міг би позичати мені одяг частіше. Це сприятиме зміцненню зв’язку мага й фамільяра.

Я важко зітхнув.

— Ноа, ти прокляття моєї душі…

Перші дні після всього, що сталося, ми обидва були не схожі на самих себе. Я відчував, як порожнеча всередині поступово наповнюється, але не силою, а Ноа. Його присутність знову врівноважувала мене, заспокоювала той хаос, який ще блукав у моїй магії після битви.

Я годинами читав над ним відновлювальні закляття. Передавав частину своєї магії, щоб наповнити його, повернути тепло, рух, життя в пальцях, які ще тремтіли від болю. Іноді, коли відчував, як його енергія відгукується мені, серце завмирало від дивного, глибокого відчуття: ніби ми дихаємо разом.

Сили теж поверталися до мене, але повільно. Моє тіло втомилось не від битви, а від страху, який досі не давав спокою. Я вчився знову спати, не прокидатися від кошмарів і не бігти перевіряти, чи Ноа поруч.

Ми спали багато, іноді вдень, іноді вночі, часто разом, просто щоб відчути, що обидва ще тут. Навіть король, дізнавшись, що ми живі, не насмілився турбувати. Королівством ходили чутки, що ми обоє пережили щось, чого не можна торкатися навіть словами. І, мабуть, цього разу вони мали рацію.

Перші дні ми жили, мов одна душа. Без фальші, без масок, без дистанції. Той страх, який ми пройшли, змусив нас говорити тихіше, ділитися теплом, дивитися довше. Я ловив себе на тому, що навіть у тиші мені було спокійно, лише тому, що Ноа поруч.

І зізнаюсь, я майже повірив, що Ноа став спокійнішим, дорослішим і мудрішим. Майже...

Бо коли йому нарешті справді стало краще, коли я одного ранку прокинувся від дивного шурхоту і побачив білу морду, яка нахабно влаштувалась просто на моїй подушці, я зрозумів, що ілюзія закінчилась.

— Ноа! — вигукнув я, але нахабне котисько навіть не зрушило з місця. Лише ледве ворухнуло вухами й ще зручніше вклалося, перекинувши хвіст мені через обличчя.

Я чхнув.

— Прокляття! — іще раз. — Я ж казав, що антигістамінне зілля закінчилося!

Замість відповіді почув глузливе муркотіння, яке з кожною секундою ставало голоснішим.

— Ти хоч розумієш, що шерсть потім доведеться витрушувати з усіх моїх подушок?! — буркотів я, підводячись, але Ноа вже спритно зіскочив на підлогу і, як завжди, помчав по кабінету, зачіпаючи все на своєму шляху.

Коли я почув характерний звук кігтів об дерево, ледь не зірвався на крик:

— Тільки не мій письмовий стіл!

У відповідь гучне, відверто насмішкувате нявчання.

Я закотив очі, витер обличчя рукавом і видихнув. А потім, на превеликий жах власного здорового глузду, посміхнувся. Бо це означало, що все повертається.

Сміх Ноа знову лунав у коридорах, його голос наповнював дім, його кроки плутались з моїми. І навіть коли він ходив по кімнатах у моїх улюблених сорочках, замість злитися я ловив себе на тому, що просто спостерігаю.

Так, шерсть по всій постелі, поламані перо й нерви - усе це дратувало мене. Але між цими дрібницями, між сміхом і сварками, між «Аріс, ти зануда» і «Ноа, хоч раз поводься як нормальний фамільяр» я зрозумів одне: усе дійсно повертається на свої місця.