Розділ 36

Ноа

Ми з Арісом лежали навпроти одне одного. Так близько, що я бачив кожну ледь помітну подряпину на його шкірі, кожну зморшку, що торкнулася його обличчя.

Ми досі були в тому самому одязі: порваному, обпалому, з кіптявою і попелом. Жоден із нас не мав сили встати чи вимовити щось розумне. Тому просто лежали, дихали й дивилися одне на одного.

Я не знав, коли саме почав тягнутися до Аріса. Просто пальці самі зрушили, майже невпевнено, і торкнулися його щоки. Шкіра була теплою, трохи шорсткою від пилу й крові. Аріс не відвів погляду, лише прикрив очі, ніби дозволяючи мені все. І я вперше відчув, що справді можу.

Пальці ковзнули по лінії його скроні, по щелепі, торкнулися губ обережно, як щось заборонене. Аріс рідко дозволяв себе торкатися. Він завжди тримав дистанцію зі мною. Але зараз не було ні мага, ні фамільяра. Лише двоє виснажених людей, що вижили.

Я не міг відвести погляду.

— Що… що сталося з дядьком Лорном? — запитав я нарешті, хоч голос зрадницьки зірвався.

Аріс розплющив очі. У його погляді не було жалю, лише спокій.

 — Він мертвий, — відповів просто.

Я не здивувався, лише ковтнув повітря, ніби це слово було важчим за все, що між нами висіло.

— Ти… вбив його?

— Я вже колись дарував йому життя, але після того, як він посмів торкнутися тебе… мови про помилування навіть не могло бути. 

Я нічого не сказав. Не міг. Від слів Аріса усередині все стиснулося. Серце билося швидше, а дихання перехопило. Рука мого мага лежала між нами, і я ледве стримався, щоб не переплести наші пальці.

— Арісе… — я ковтнув, щоб голос не тремтів. — Тепер, коли його немає… ти… що далі? Він же був твоїм останнім родичем. Твоєю кров’ю.

Аріс довго мовчав. Потім підняв на мене погляд.

— Тепер у мене є ти.

Мені здалося, що серце забуло, як битися. Світ зменшився до цієї миті, до його очей, до того, як вони дивилися прямо в мене без звичних стін, без іронії, без холодності. 

Щоки спалахнули жаром. Я відвернувся, але Аріс уже бачив.

— Ти… — я тихо засміявся, щоб приховати хвилювання. — Я не був готовим до цих слів.

— Мабуть, я теж. 

Ми так і лежали обличчя до обличчя, двоє, що вижили після бурі, дивлячись одне на одного. Я довго мовчав, просто дивився, як повільно здіймаються груди Аріса. Він здавався спокійним, уперше за весь час, відколи я його знаю. 

— Арісе, — тихо почав я, — є дещо, про що я маю сказати тобі.

— Що сталося?

Я вдихнув глибше, намагаючись підібрати слова. Те, що я бачив там, у мороці, не вкладалося в жодні пояснення. Але мовчати я не міг.

— Коли все… сталося, — я опустив погляд, — коли зв’язок обірвався, я опинився десь у темряві. Я не знав, куди йду, і магія не слухалась. А потім… — я замовк на мить, вдихнув, щоб стримати тремтіння, — потім прийшло світло.

Аріс не перебивав.

— Переді мною з’явилися три постаті. Це були Вищі сили, — сказав я тихо. — Я впав на коліна, бо не міг навіть дихати від їхньої присутності. Вони сказали, що це не мій кінець. Що я ще потрібен… нам. І всьому королівству

— Вищі сили? — перепитав Аріс. — Вони звернулися до тебе?

Я кивнув.

— Вони говорили про лихо, що наближається. Щось настільки потужне, що світ такого ще не бачив. І ми з тобою ті, хто має йому протистояти. Ти і я.

На мить запала тиша Аріс дивився на мене довго, немов намагався збагнути, чи це сон, чи правда.

— Що саме наближається? — Я похитав головою

 — Не знаю. Вони не сказали. Лише… лише те, що це щось більше, ніж ми можемо уявити. Я відчув це навіть там. Зло і сила раніше нами не бачена.

Рука Аріса торкнулася моєї, легкий, короткий дотик, але він був мені потрібним.

— І вони повернули тебе… через це, — сказав Аріс, не запитуючи, а стверджуючи.

— Так, — відповів я. — Інакше я б не повернувся. Вони дали мені життя не просто так.

Ми якийсь час лежали мовчки.

— Мені лячно, — зізнався я. — Бо якщо Вищі сили нас попередили, то це щось невідворотне. 

— Значить, ми маємо підготуватись. Бо якщо те, що йде, справді настільки сильне… — він затнувся, дивлячись мені просто в очі, — то на цей раз від нас обох залежатиме не лише наше життя.

Аріс не відвів погляду.

І в цій безмовній згоді між нами я відчув, як щось невидиме знову з’єднало наші душі: тонка, міцна нитка, готова горіти навіть у темряві, що наближається.