Розділ 34

Ноа

Темрява оповила мене, холодна, тягуча і страшна. Я йшов крізь неї наче розчиняючись. Я не пам’ятав, як потрапив сюди. Останнє, що залишилось у пам’яті – біль, крик і те, як зв’язок між мною та Арісом обірвався. А тепер тільки  порожнеча.

Я підняв руку, намагаючись викликати світло. Магія спалахнула десь усередині, та одразу згасла, ніби не впізнала мене.

— Ні… Ні, працюй, — прошепотів я, стискаючи пальці, але полум’я не виникло.

Я зробив крок уперед. Потім ще один. Під ногами не було нічого, ні землі, ні повітря. Просто безодня, що тримала мене, не дозволяючи впасти.

— Арісе! — покликав я.

Відлуння прокотилось у тиші й зникло. Відповіді не було. Я знову крикнув, сильніше, відчайдушніше, і тільки тоді почув… шепіт.

Спершу далекий, ледь вловний, потім ближчий. Десятки голосів перешіптувались позаду, наче обговорювали мене. Слова губилися, але в кожному звуці відчувався смуток. Я обернувся і серце мало не вистрибнуло з грудей.

Навколо, у темряві, з’явилися силуети. Примарні, без облич, проте від них віяло знайомими відчуттями: втратою, болем, любов’ю. Вони дивилися на мене мовчки, і цей погляд був важчим за будь-яке слово.

— Це… мій кінець? — запитав я тихо. — Це шлях до потойбіччя?

Голоси не відповіли. Лише повітря навколо загусло, і тоді переді мною спалахнуло світло. Спершу крихітна іскра, потім цілий потік барв, що розливався всіма кольорами веселки.

Магія кружляла довкола, граючись у повітрі. Я відчував її тепло не небезпечне, а лагідне, майже знайоме. Я потягнувся до неї. Пальці торкнулися сяйва і тоді все вибухнуло.

Світло осліпило мене, і я впав на коліна. Переді мною, серед цього нескінченного мороку, стояли три постаті. Гігантські, величні, створені зі світла і магії. Їхні контури змінювались, ніби вони не належали часу.

Я опустив голову, відчуваючи, як коліна торкаються невидимої землі.

— Вищі сили… — прошепотів я. — То ось як виглядає кінець?

Одна з постатей зробила крок уперед, і простір здригнувся. Її голос пролунав у мені, не в повітрі, а у свідомості. Він був усюди й ніде, глибокий, мов сама сутність світу.

— Ні, Ноа. Це не твій кінець.

Мене пробрало до кісток. Голос не мав тембру, не мав статі, але в ньому було щось, що змушувало тремтіти навіть душу.

— Ти ще потрібен, — продовжив він. — І не лише своєму магові та королівству, а й світові. Попереду темрява, якої ще не знали люди. Лихо наближається. І тільки ви двоє зможете йому протистояти.

— Лихо? — я підвів голову. — Що наближається? До чого готуватися?

Вищі сили не відповідали одразу. Потім інша постать нахилилася трохи ближче:

 — Ти зрозумієш, коли настане час. Але зараз ти маєш повернутися.

— Як? — мій голос зірвався. — Як мені повернутися назад?

— Іди, — пролунав третій голос, ніжний і водночас владний, — на його поклик. На голос свого мага. Його любов – твій шлях.

І в ту ж мить я почув його. Десь далеко, крізь усі шари темряви, крізь біль і час, пролунав шепіт: «Повертайся до мене, Ноа…» Цей голос розрізав морок, і постаті почали розчинятися у світлі.

Шепоти стихли. Тіні відступили. Переді мною проклалася стежка: вузька, вкрита сяйвом, яке я впізнав би серед тисячі інших. Це була магія Аріса.

***

Аріс

Я заніс Ноа до спальні, майже не відчуваючи власного тіла. Руки тремтіли, а з-під плаща стікала кров, чужа, моя, неважливо. Головне – Ноа був у мене на руках. Його тіло здавалося легким, майже невагомим, мов порожня оболонка, і ця безтілесність лякала більше, ніж будь-яка рана.

Поклав фамільяра на ліжко обережно, боячись, що він розсиплеться від найменшого дотику. Холодна шкіра, губи бліді, дихання ледве помітне. Я провів пальцями по його щоках, і вони не відгукнулися теплом.

 — Ні... — прошепотів я. — Тільки не це.

Магічний жар ще пульсував у венах, але сили вислизали, наче вода крізь пальці. Я опустився поруч, на коліна, не звертаючи уваги, як розпечений попіл з моєї мантії обсипав простирадло.

— Чуєш, — видихнув я, нахиляючись ближче, — ти маєш повернутися. Чуєш мене, Ноа?

Його груди ледь рухалися. Надто повільно, надто рідко. Моє серце стиснулося, і я не впізнав власного голосу, коли прошепотів:

— Прошу тебе, не залишай мене…

Я поклав долоню йому на груди. Серце билося, але десь глибоко, далеко. Якби я міг, я віддав би йому своє. Я навіть спробував.

Магія прокинулася в мені майже інстинктивно. Я заплющив очі, зосередившись на диханні Ноа, і прошепотів закляття. Воно не було з жодного манускрипту, просто благання, що ставало силою. Теплий потік пройшов з моїх долонь у нього, і повітря довкола затремтіло. Світ звузився до одного ритму: двох сердець, що ледь торкалися одне одного крізь невидимий зв’язок.

— Повертайся, — шепотів я знову і знову. — Повертайся до мене, Ноа.