Розділ 31

Ноа

Щоб не зійти з розуму, я почав малювати у голові обличчя Аріса: спокійне, зосереджене, завжди трохи насуплене, як у людини, що не звикла дозволяти собі слабкість. Я уявляв, як він стоїть десь на веранді, тримаючи чашку чаю, як бурчить собі під ніс, якщо щось іде не за планом, як насуплює брови, коли я жартую надто гучно чи занадто нахабно. Мені навіть здалося, що я відчув легке тепло в грудях, зв’язок, що завжди був між нами.

Я посміхнувся сам до себе, бо навіть у темряві підвалу цей образ давав мені сили. Посміхнувся, бо я знав, як би він не бурчав, як би не вдавав холодність, Аріс не залишить мене. Не зможе. Не такий він.

Та посмішка згасла так само швидко, як і з’явилася, коли важкі двері з рипінням прочинилися. Холод пробіг хребтом, коли я побачив постать у чорній мантії. Обличчя старого мага освітлювало слабке світло від рун, яке відбивалося у його холодних очах.

— Що тобі потрібно? — вирвалося в мене хрипко, хоч я й намагався говорити впевнено. — Хочеш шантажувати Аріса? Викрав мене, щоб отримати викуп чи змусити його схилити голову?

— Торги з цим хлопчиськом? — протягнув він, з презирством вимовляючи кожне слово. — Я не маю бажання змагатися з тим, кого помилково благословили Вищі сили. Мій небіж – тінь серед магів, а не рівний мені.

Я стиснув кулаки. Хотілося крикнути, заперечити, втрутитися хоч чимось, але магія все ще не слухалася. У грудях спалахнула гаряча злість. Як він сміє говорити так про Аріса? Про того, хто ніколи не зраджував, хто ніс тягар титулу, навіть коли більшість була проти.

Та маг Лорн, здається, відчув мій гнів і лише насолодився ним.

— Ти навіть не уявляєш, яку послугу він мені зробив, — промовив він майже лагідно. — Доки твій Аріс плаче над тілом старого Себастьяна, я зроблю те, що мав зробити давно.

Маг ступив ближче, і світло рун почало згущуватися, реагуючи на його волю.

— Верховний маг допустив слабкість, коли прив’язав до себе фамільяра. Відкрив своє серце і силу, дозволивши їй текти в обидва боки. І це його згубить. Бо якщо відібрати силу у тебе, хлопче, він залишиться ні з чим.

Мені стало страшно, дуже страшно. У грудях усе стислося, ніби хтось зсередини видирав шматки душі.

— Ти… хочеш забрати мою магію, — прошепотів я, і навіть для себе цей шепіт прозвучав надломлено.

— Саме так, — кивнув він, посміхаючись. — Вип’ю її з тебе, до останньої краплі. І коли Аріс відчує це, коли наш “великий” Верховний маг зламається, я знайду його і тоді доб’ю. Бо світ не потребує того, хто має силу, але не здатен нею керувати.

Я не міг говорити. Не міг навіть дихати. Від страху всередині все стислося в маленьку грудку, і кожен подих болів, як після удару. Хотілося кричати, кидатися, рватися з цього кола, але все, що я міг, – це стояти й дивитися на нього, відчуваючи, як тоненька нитка зв’язку між мною й Арісом тане, ніби сніг на долоні.

І тоді я зрозумів: якщо я не виберуся, він загине. А якщо він загине, я не зможу жити.

***

Аріс

Я мчав, не шкодуючи коня, не думаючи ні про біль, ні про втому. Гілки били по обличчю, вітер рвав мантію, холод пробирався до кісток, але все це не мало значення. У голові бився лише один голос: він живий, він має бути живим. Я відчував це. Там, глибоко всередині, де пульсує магічний зв’язок між магом і його фамільяром, ще жевріла іскра. Ледь відчутна, крихітна, але справжня. І я не мав права її загубити.

Я молився Вищим силам, хоч ніколи цього не робив. Молився, щоб вони не забрали його, щоб хоч раз не залишили мене сам на сам із втратою. Молився, щоб цей біль у грудях був не передвісником кінця, а лише криком про допомогу.

Ми мчали крізь ніч. Кінь спотикався, але я не зупинявся. Темрява танула перед першим світлом, і разом із ним у мені народжувалося щось схоже на відчайдушну надію. Коли перші промені сонця торкнулися обріїв, я вже бачив мури маєтку. Мій дім. Наш дім.

Та спокою там не було.

Я зістрибнув із коня й, не зважаючи на здивованих охоронців, гримнув дверима до зали.

— Де Ноа?! — голос зірвався. — Де він, чорт забирай?!

Слуги кинулися збиратися, хтось розлив воду, хтось просто застиг. Їхні перелякані обличчя лише сильніше підживлювали гнів.

— Його немає, мілорде, — прошепотіла покоївка. — Король… викликав його до себе.

— Коли?

— Два дні тому. Але він так і не повернувся.

У грудях щось стислося. Ні, цього не може бути. Якби він був біля короля, я б його відчував. Наш зв’язок не зник би так раптово.

— Сідлайте іншого коня, — коротко кинув я, і, не слухаючи більше нічого, вирушив до замку.

Сонце вже підіймалося вище, коли я переступив поріг королівської зали. Мої кроки луною відбивалися від мармуру. Король підняв голову, помітивши мене, і в його очах з’явився подив.

— Арісе? Що трапилося?

— Мій фамільяр. — Я вдихнув різко, ледве стримуючи себе. — Ви викликали його до себе?

— Ні, — король насупився. — Я не бачив Ноа відтоді, як ви вирушили на церемонію.