Розділ 30

Аріс

— Арісе… — тихий, знайомий голос пробився крізь темряву, тягнучи мене нагору, до світла. — Арісе, ти чуєш мене?

Я розплющив очі. Переді мною схилилася Ванда, її обличчя здавалося блідішим, ніж зазвичай, а в погляді читалося щире занепокоєння. Наді мною стояли інші маги, королі, радники, всі дивилися з тривогою, хтось навіть шепотів заклинання зцілення, ніби боявся, що я помираю.

Повітря було густе, важке від залишків магії. Я вдихнув і різко стиснув груди рукою. Всередині нещадно боліло. Але не тіло, щось глибше, щось біля самої душі. 

— Верховний магу, — до мене нахилився хтось із присутніх, — що трапилося?

Я чув голос, але не міг одразу відповісти. Світ хитався, звуки стихали. Всі ці обличчя були для мене розмиті, чужі. Лише біль і порожнеча всередині залишалися справжніми.

Ванда торкнулася мого плеча, і це повернуло мене до реальності. Я вдихнув глибше, стиснув пальці в кулак і ледве прошепотів:

— Він… зник.

— Хто? — нахилилася Ванда, не зрозумівши.

Я підвів погляд, намагаючись знайти в собі сили вимовити вголос те, що вже кричала моя душа.

— Мій фамільяр Ноа. Я більше не відчуваю його.

У натовпі пройшов тихий шепіт. Хтось із магів кинувся перевіряти магічні канали, але я знав, це марно. Я пробував зв’язатися з ним одразу, щойно прийшов до тями. І там, де завжди звучав його голос тепер була страшна тиша.

— Ти впевнений? — запитала Ванда м’яко, але в її очах уже майнула тривога.

Я кивнув.

— Повністю. Я не чую його думок. Не відчуваю навіть тіні його енергії. Зв’язок… обірвався.

Мене почало трусити. Ніби холод заповз усередину. Це було неможливо. Наш зв’язок створили самі Вищі сили, такий розрив означав лише одне… Але я не міг у це повірити. Не хотів.

— Щось трапилося, — прошепотів я, стискаючи кулаки до болю. — І я не розумію, що саме. Але мені страшно, Вандо, дуже страшно.

Відьма мовчки поклала руку мені на плече. 

Я стояв посеред зали, серед світил магії, серед усіх цих сильних і могутніх людей, і вперше за довгий час відчував себе безпорадним. Бо десь там, за сотні миль, щось трапилося з Ноа.

І якщо його не стане… то частину мене теж поховають разом із Себастьяном.

***

Ноа

Переді мною здіймався маєток мага Лорна: чорний силует на тлі неба, схожий на монстра, що відкрив пащу.

Мене вели вузьким коридором двоє мовчазних охоронців. Я намагався говорити, жартувати, як завжди, але слова застрягали в горлі. Страх з’їв їх раніше, ніж я встиг їх вимовити.

Я спробував викликати хоч іскорку магії, хоч слабкий поштовх сили, щоб розірвати пута, що стискали зап’ястки. Але замість звичного відгуку в грудях лише порожнеча. Не слухалася жодна частина мене, навіть тінь мого звіра не ворухнулася, а тому я не міг перетворитися на кота. 

Тоді я зрозумів: маг Лорн використав Темну силу, не інакше. Бо навіть найміцніші замки Аріса я міг би розламати, а тут нічого не вдається. Наче мене вийняли з мого тіла і залишили просто оболонку.

Кажуть, страх має смак: металевий, як кров на язиці. І зараз я відчував його. Кожна клітина кричала: біжи. Але тіло було чужим, заклятим, і я лише йшов туди, куди мене вели.

У підвалі на підлозі сяяли руни, старі, майже стерті, але з них все ще струмувала сила. Мене поставили посеред них. Охоронці мовчки відійшли, і двері зачинилися, залишивши мене одного. 

Я зробив крок уперед і мене відкинуло назад. Невидимий бар’єр спалахнув червоним світлом. Я спробував ще, але кожен дотик до межі болів, ніби обпалював шкіру.

Я залишився сам, без магії та сил. І вперше за все життя без надії.

Сів на кам’яну підлогу, обійнявши коліна двома руками. Дихати стало важко. Тиша гнітила, і тільки серце калатало в грудях, наче просилося назовні.

Я заплющив очі й подумки покликав Аріса.

“Гей, мій надутий магу, відгукнись…” 

Тиша.

“Арісе, ти ж чуєш мене, правда? Я знаю, ти певно злишся, але… будь ласка…”

Я благав. Не вперше, але вперше так щиро. Та всередині відчувалася порожнеча. Зв’язок, що завжди світився тонким теплом, зник. Наче його вирвали з мого серця.

І тоді я зрозумів: можливо, Аріс мене більше не відчуває. Можливо, ми вже по різні боки світу. Можливо, я помру тут, а він ніколи не дізнається як.

І дивно, але мене лякала не смерть. Лякала думка, що я піду, не побачивши Аріса ще раз. Не почувши, як він бурчить на мою недисциплінованість. Не побачивши, як він вдає, що не сміється з моїх жартів.

Я сидів у колі, затиснений між рун і раптом зрозумів, що навіть без магії, навіть у темряві, Аріс усе ще був частиною мене. Просто зараз, хоч і далеко. Занадто далеко, щоб почути мій останній поклик.