Розділ 29

Ноа

Я ніколи не думав, що тиша може бути такою важкою. Вона ніби оселилася у стінах маєтку, у кожному закутку, в кожній шпарині. Без Аріса дім став надто великим та холодним, і навіть яскраві барви, які я колись уперто додавав у кожну кімнату, здавалися тепер блідими.

Я тинявся коридорами, розмовляв зі слугами, перевіряв сад, ніби намагаючись переконати себе, що все гаразд, все як завжди. Та це було не так, бо я більше не посміхався. У мене для цього не було приводів. 

Вечорами я ловив себе на тому, що прислухаюся до кроків у коридорі. Мені здавалося, ось-ось Аріс зайде із тим звичним виразом вічного невдоволення, гаркне коротке: «Ноа, що ти знову вигадав?», і я, як завжди, лише посміхнуся. Але двері залишалися зачиненими, а я залишався у спальні один.

Я знав, що наш зв’язок мав би робити мене спокійним, бо я міг відчувати, якщо з моїм магом щось трапиться. Але навіть ця тонка нитка магії тепер тремтіла десь на межі відчуттів, мов слабке світло під водою. І все одно… цього було мало.

Я звик до Аріса. До того, як він зітхає, коли я жартую не вчасно. До його стриманості, до холодного розуму, за яким ховалося серце, здатне на глибші емоції, ніж він сам собі зізнавався. Я звик бути поруч. Дратувати його, щоб мій маг бачив мене. Щоб дивився не як на фамільяра, а як на когось… важливого.

Не хотілося називати це словами. Бо варто було тільки подумати про «почуття», і все ставало надто реальним, надто крихким. А Аріс – Верховний маг, людина, що вміє приборкувати стихії, але не власні почуття. І я знав: якщо скажу йому правду, він не знатиме, що з нею робити.

І все ж… коли вночі вітер шелестів у саду, я ловив себе на тому, що шепочу ім’я Аріса. Ніби це могло дістати його, де б він там не був. Ніби він відчує, як мені не вистачає його голосу.

А може, й справді відчує. Бо десь у глибині зв’язку щось коротко, ледь відчутно здригнулося. І я не знав чи це просто відлуння моїх думок… чи серце Аріса, що на мить відгукнулося моєму.

***

Коли на подвір’ї заіржали коні, я підскочив від радості. Перша думка: Аріс повернувся. Я вибіг назустріч, майже не думаючи, просто босоніж.

Але замість свого мага побачив слугу короля, що низько мені вклонився.

— Вас терміново викликає Його Величність.

— Що трапилось? — запитав я.

— Не знаю. Лише сказано, що справа невідкладна.

Відчуття радості обвалилося в прірву. На його місце прийшов холодний тягар у грудях. Я кивнув і повернувся в будинок.

Одягався швидко: камзол, мантія. Руки самі робили знайомі рухи. Я намагався виглядати спокійним, хоча всередині все вже тривожно смикалося.

На подвір’ї мене вже чекала карета. Слуги підготували її без зайвих слів. Добре, що вони знають: верхи я не поїду, бо не довіряю коням. Карета принаймні створює ілюзію захищеності.

Я сів усередину. Дверцята закрилися, колеса скрипнули й ми рушили.

Спершу я дивився у вікно, на знайомі вулиці, які пропливали повз. Потім місто лишилося позаду. Дорога вела до лісу, що відділяв маєток від королівського замку.

І чим далі ми в’їжджали між дерева, тим сильніше ставало моє передчуття. Наче сама тиша тиснула на вуха. Я зціпив зуби. У голові з’явилася думка: щось не так. Вона настирливо повторювалася, змушуючи мене нервово стискати кулаки.

Я вже хотів звернутися до Вищих Сил, як різкий магічний удар пройшов крізь мене. Тіло зрадницьки зупинилося. Я не міг навіть поворухнутися. Сидів у кареті, наче кам’яний, лише серце билося у скронях.

Спробував підтягнути магію. Звичний порив сили, який завжди відгукувався всередині, тепер був глухим. Порожнеча. Наче мене від’єднали від власної сутності.

Я захлинувся страхом. Усвідомлення прийшло відразу: мене заблокували.

Карета зупинилася, коні заіржали. Я чув, як тріснув гравій під чужими важкими кроками. Дверцята рвучко відчинилися. Я повернув голову, бо це  єдине, що міг зробити. І побачив його.

Маг Лорн. Дядько Аріса, який так його ненавидів.

Високий, у темному плащі, його постать закрила весь світ за дверима. Очі холодні, посмішка зловісна.

— Ну от ти й попався, — промовив він, нахилившись ближче.