Розділ 28 

Аріс

Я їхав верхи, вдивляючись у далеку дорогу, що губилася серед осінніх туманів. У голові був рій думок, які я намагався заглушити. Проте минуле не питало дозволу, щоб повернутися.

Пам'ятаю той день до дрібниць. День, коли дідусь помер, і Вищі сили зробили свій вибір. На священній плиті, вкритій древніми рунами, засвітилося моє ім’я. І тоді королівство здригнулося. Ніхто, ніхто в такому віці не ставав Верховним магом.

Дядько Лорн перший висловив незадоволення: «Підробка! Брехня!», — кричав він, кидаючи в мене звинувачення. Дядько твердив, що саме він – гідний спадкоємець, що я, мовляв, лише хлопчисько без досвіду. І багато хто йому повірив. Старі маги дивилися на мене з презирством, радники з підозрою. Навіть сам король тоді розгубився.

Але були двоє, хто не зрадив: Ванда та Себастьян. Вони стояли поруч, коли я ще не міг твердо стояти на ногах.

Саме Себастьян сказав: «Вищі сили не помиляються. Їхня воля – закон навіть для нас».

А потім була дуель. Дядько викликав мене, хлопця, що ледве навчився тримати жезл. Я пам’ятаю блиск його магії, гнів у його очах… і як легко він розсипався, коли моя сила торкнулася його.

Я міг вбити дядька Лорна, мав право, але не зробив цього. Я відпустив його і почув від свого наставника: “Арісе, не сила показує справжність Верховного мага, а вибір, який ти робиш, коли сила у твоїх руках. Сьогодні тим нам довів, що гідний носити свій титул”.

Тепер… Себастьяну більше нема кому подати руку. І я їду, щоб віддати останню шану тому, хто колись повірив у мене, коли я сам у себе не вірив.

***

Королівство зустріло нас скорботою. Навіть магічні ліхтарі, що зазвичай палали яскраво, тепер світилися тьмяно, наче розділяли загальний біль. Люди на вулицях не говорили, вони шепотілися, а потім замовкали, коли помічали нас. Чорні стрічки на дверях, похилені голови, мовчання замість привітань, бо королівство дійсно втратило своє серце.

У головній залі палацу зібралися всі: монархи, радники, маги, представники найдавніших орденів. Посередині, серед срібного сяйва свічок, стояла гробниця Себастьяна. Людини, що колись повірила в хлопця, якого весь двір називав самозванцем. Людини, яка стала мені більше, ніж учителем.

Я став на коліно, схиливши голову. Мені було байдуже, що Верховний маг не мусить кланятися навіть королю. У цю мить я був просто учнем, який прощається з наставником.

— Дякую, — прошепотів я, ледве стримуючи голос, що зрадливо тремтів. — За те, що повірив. За те, що навчив не боятися власної сили. За те, що бачив у мені потенціал, коли всі інші бачили загрозу.

Магічна аура навколо тіла Себастьяна ледь здригнулася, немов вітер торкнувся полум’я. І мені на мить здалося, що він чує.

***

Коли труну Себастьяна підняли на постамент, усі верховні маги дев’яти королівств стали в коло. Наші чорні мантії, вишиті золотими рунами, утворили нескінченний оберіг довкола свого побратима, що відійшов у вічність.

Першою заговорила заклинання Ванда. Потім долучилися інші. Десятки голосів, різних за тембром, силою й віком, злилися в єдиний хор. Стародавні слова підносилися догори, немов сходи до самих Вищих сил. З кожним складом магія згущувалася, навколо здіймалися потоки сяйва:  золотого, срібного, сапфірового. Енергія лилася з наших рук і перепліталася в небесному візерунку, створюючи спіраль світла, що пробила дах зали й ринула просто в небо.

Я стояв серед моря магії, відчуваючи Себастьяна поруч, його спокій і мудрість, і дозволив собі прошепотіти:

— Дякую… за все.

Та в ту ж мить усе змінилося. Світло магії раптово спалахнуло, сліпуче й нестримно, ніби самі небеса протягнули руку, намагаючись дістатися мене. І тоді в грудях щось розірвалося, мов вибух зсередини. За мить тіло пронизав нестерпний біль, такий, що кожен вдих здавався пекельним вогнем.

Я зробив крок назад, але земля хитнулася. Сила, що ще мить тому слухалася мене, тепер рвала зсередини.

— Арісе! — крикнула Ванда.

Останнє, що я бачив, як потоки магії ще кружляють у небі, сплітаючись у сяйво, схоже на очі Себастьяна. Потім настав морок. І я впав додолу, не встигнувши навіть видихнути.