Розділ 26 

Ноа

Я розвалився на софі поважно, ніби нещодавно виграв війну. Ну, власне, так і було. Тиждень героїчних боїв з Арісом і от я переможець: темні коридори його похмурого маєтку більше не схожі на мавзолей. Вікна відкриті, фіранки світлі, квіти всюди пахнуть, навіть павуки тепер, здається, плетуть свої павутини з більшим оптимізмом.

Ніжився під теплими промінцями сонця, гортав сторінки книги й бездумно крутив у пальцях медальйон. Маленька срібна дрібничка, куплена Арісом на ярмарку. Вона блищала щоразу, як світло грало на ній, і мені було приємно дивитися.

Так мене і застав мій надутий маг. Я вже приготувався до чергової лекції про «гідність фамільяра Верховного мага», і, як виявилося, недарма.

— Чому ти досі носиш цей непотріб? — нарешті заговорив Аріс. — Якщо тобі потрібні прикраси, я можу відкрити родинну скарбницю. Ти все ж таки фамільяр Верховного мага і маєш відповідати цьому статусу.

Я закотив очі так, що мало не побачив власний мозок.

— Чхати я хотів на статус і твою скарбницю.

Мій маг кліпнув. Очевидно, такої відповіді не очікував.

— Тоді навіщо? — почав він, але я його перебив.

— Мені подобається ця підвіска, бо ти її сам купив для мене. І вона нагадує мені той ярмарок… і той день, проведений разом.

Аріс аж розгубився. Його зазвичай спокійне, холодне обличчя ледь-ледь здригнулося. Він стиснув губи, немов шукав правильну відповідь, але так і не знайшов. Я ж посміхнувся собі під ніс, бо усвідомив, що вперше за довгий час вдалося застати його зненацька.

І, чесно кажучи, це було навіть солодше за саму перемогу у «війні за маєток».

***

Аріс

Сьогоднішній ранок у палаці видався незвично легким. Декілька слухань, кілька наказів, звіти від радників і все. Я згорнув сувої, відчувши, що маю кілька годин свободи. Зазвичай у такі миті я одразу сідав у карету, аби повернутися додому й зануритися в тишу свого маєтку. Але сьогодні мої ноги повели мене іншою дорогою.

Я зупинився біля майстерні королівського ювеліра.

Дурниця, сказав я собі. Навіщо я тут? У мене немає часу розглядати прикраси. Але в голові відразу спливли слова Ноа, сказані ним зовсім недавно: що йому подобається підвіска тільки тому, що я сам її купив. І цього виявилося достатньо, аби я, сам того не усвідомивши, відчинив важкі двері майстерні.

Ювелір, угледівши мене, мало не впав навколішки.

— Верховний маг, яка честь! — він низько вклонився, ледь не торкнувшись чолом підлоги. — Чим я можу служити?

Я кивнув, відчуваючи себе вкрай ніяково. Мене з дитинства навчали володіти магією, керувати стихіями, вершити політику і навіть убивати, коли потрібно. Але, як виявилося, вибрати прикрасу – справа, яка здатна загнати мене в глухий кут.

Переді мною сяяло все: кільця, сережки, тонкі браслети, прикрашені самоцвітами, медальйони, що світилися магічним блиском. Усе це було гарним, але занадто простим. Для Ноа хотілося чогось особливого. 

Я довго вагався, поки, зрештою, не зітхнув і звернувся до ювеліра:

— Скажи, чи зможеш ти створити річ на замовлення? Брошку із великим смарагдом по центру. Вона повинна містити магічні руни… і водночас герб мого роду.

Ювелір аж підскочив від радості, в його очах запалала іскра майстра, що відчув виклик.

— О, мій володарю, це буде шедевр! Дозвольте мені особисто взятися за цю роботу.

Я кивнув, але серце билося швидше, ніж мало б. Я сам не розумів, що роблю. Звідки ця потреба? Навіщо мені прикрашати свого фамільяра? Він і так доводить моє терпіння до краю, зводить мене з розуму своїм нахабством і жартами.

Але думка про те, як блиск смарагду відтінить його світлі кучері, чомусь змушувала мене затамувати подих.

Ювелір заходився описувати варіанти оправи, форму граней і навіть символіку рун. Я слухав його лише краєм вуха, бо в голові крутилося одне: чи не занадто це? Чи не зраджую я власній холодності, яку так довго плекав, дозволяючи собі таку слабкість?

— Це займе кілька тижнів, — нарешті промовив ювелір. — Але результат… він буде вартий очікування.

Я кивнув і швидко вийшов, перш ніж встиг сказати щось дурне.

***

Ноа зустрів мене вдома у звичній манері: розтягнувшись на софі й безтурботно жонглюючи яблуком. 

— Ти де так довго швендяв? — кинув він, навіть не підвівши погляду.

Я спинився на порозі й чомусь відчув, як на губах сама собою з’явилася посмішка.

— У справах, — відповів сухо.

Ноа позіхнув і знову вмостився зручніше, блиснувши срібною підвіскою на шиї. Маленький відблиск світла вдарив мені в очі, і я раптом подумав: а що він скаже, коли отримає нову прикрасу? Чи буде так само безтурботно її носити, чи зрозуміє, що за нею приховано більше, ніж просто подарунок?

Я відвернувся, ховаючи думки. Бо відповідь на це питання лякала мене навіть більше, ніж будь-яке пророцтво.