Розділ 25

Ноа

Я доклав титанічних зусиль, аби змусити Аріса нарешті звернути увагу на свій маєток. Спершу я мав стійке відчуття, що розмовляю зі стіною. І не з якоюсь там звичайною, а з найтовстішою, найхолоднішою і, безумовно, найзарозумілішою стіною у світі. Аріс вдавав, що мене не чує. Я йому: «Викиньмо оцю ганчірку, вона ж смердить!», а він гордо відповідав: «Це тканина з особистої колекції мого діда».

Але я не здавався. І, зрештою, стіна дала тріщину.

Тепер у маєтку кипіло життя: охоронці носили меблі, слуги прали та провітрювали важкі штори, садівники викопували старі засохлі кущі й саджали нові квіти, навіть конюхи, які мали б бути у стайнях, отримали роботу, вони допомагали на подвір’ї прибирати старий мотлох. Усі були зайняті, у всіх світилися очі, наче вони й справді відчули, що нарешті живуть у нормальному домі, а не в кам’яній гробниці.

Усі, крім нашого Верховного мага.

Він ходив з таким виразом обличчя, наче я щойно наказав йому особисто розібрати стайню руками. Скільки разів я не підіймав якусь річ, аби винести її геть, він одразу здіймав крик:

— Постав на місце! Це надто важливий артефакт!

Я б і радий повірити, але… поясніть мені, будь ласка, з якого дива старий тріснутий глечик без дна може бути «артефактом»? Чи, наприклад, черевик, у якому жили павуки поколіннями?

— Там немає й натяку на магію, — казав я йому разів зо двадцять.

— Ти нічого не розумієш! — гордо відповідав Аріс, вириваючи «артефакт» у мене з рук і здуваючи з нього пил.

І знаєте, я вже почав підозрювати, що магія там таки є. Бо інакше як пояснити, що весь цей мотлох досі не перетворив маєток на смітник?

Ну, принаймні тепер у будинку пахло свіжістю, а не вічною затхлістю. Люди раділи. Я радів. А Аріс… був Арісом: надутим, похмурим і впевненим, що я зруйнував його «атмосферу».

***

Наступного дня я вирішив: настав час великої битви з канделябрами. У маєтку їх було з десяток, усі криві, іржаві й без жодної свічки. 

Я обережно підняв один, найбільш перекособочений, і вже уявляв, як він летить на смітник. Але не встиг я й кроку ступити, як позаду почув:

— Постав на місце!

Я обернувся. Аріс стояв, як завжди, із закоченими очима та тоном, що більше пасував би королю на троні, ніж людині, яка тримає у руках… порохнявий канделябр.

— Арісе, це купа іржавого заліза, а не магічний предмет.

— Купа іржавого заліза?! — він аж захлинувся. — Це спадок моєї родини! Цим канделябром колись освітлювали перше засідання Верховної ради магів!

Я скептично глянув на нього:

— Справді? А як ти поясниш, що тут навіть місця для свічок немає?

— Ти нічого не розумієш. Світло там було… е-е… магічним!

— Та певно, магічним, — пробурмотів я. — Бо тільки магія могла змусити когось дивитися на це й думати, що воно гарне.

Слуги, що стояли поруч, тихо сміялися, а я вже бачив, як Аріс закипає. Він був готовий прочитати мені лекцію на три години, аж раптом у дверях з’явився садівник із величезним букетом живих квітів.

— Куди ставити? — запитав він.

Я одразу вказав на місце, де колись стояв той канделябр.

 — Сюди.

І поки Аріс червонів, ніби йому щойно в душу плюнули, садівник поставив квіти так, як я хотів.

Я переможно всміхнувся.

— Бачиш? Тепер тут затишно.

Аріс дивився на квіти, потім на мене, потім знову на квіти. І, здається, його впертість дала маленьку тріщину. Бо хоч він і буркнув: “Це ще не означає, що ти мав право чіпати спадок моєї родини”, але канделябр все ж дав мені викинути.

***

Я довго вагався, чи варто взагалі заходити в спальню Верховного мага. Не через якісь заборони, просто всередині, як мені здавалося, мав жити не чоловік, а мумія.

Коли двері відчинилися, мене звично зустрів не затишок, а похоронна зала. Темні завіси, важкі меблі, килим, який пережив п’ять воєн і виглядав так, ніби його не мили ніколи. А головне ліжко, яке радше скидалося на вівтар для жертвоприношень, ніж на місце для сну.

— Арісе… — протягнув я, хапаючись за голову. — Ти впевнений, що тут спиш, а не викликаєш примар?

Він підняв на мене свій гордий погляд і холодно відповів:

— Це спальня Верховного мага. Вона має відображати велич і традиції.

— Ага. Традиції кого? Некромантів?

Його брови злетіли. Я знав, що граю з вогнем, але відступати не збирався. Я рішуче відсунув завісу на вікні й у кімнату нарешті увірвалося сонячне світло.

— Боже, воно ще й пилюку показало! — вигукнув я. — Арісе, ти розумієш, що ця пилюка може вже мати власне громадянство?

Маг закотив очі й глибоко вдихнув, мабуть, рахуючи до десяти.

 — Ноа, якщо ти хочеш залишитися живим, не торкайся мого ліжка.

— Чудово, значить почнемо саме з ліжка, — бадьоро оголосив я й підбіг до того монстра. — Тут треба хоча б ковдру змінити. Вона ж пахне… вічністю.