Розділ 24

Аріс

Мені снився напрочуд приємний сон. Рідкісна подія, бо зазвичай у моїх снах я або когось вбиваю, або мене намагаються вбити. Але цього разу було тепло, спокійно… я навіть дозволив собі розслабитися. І, звісно, саме в цей момент світ вирішив знущально мене розбудити.

Спочатку якийсь стук, потім глухий скрип, далі дзвінкий бах, наче щось важке впало. Я підскочив на ліжку, готовий вже до вторгнення ворогів, як почув ще один удар і… сміх?

Зціпивши зуби, я накинув на себе халат і пішов на джерело цього хаосу. Куди ж іще, як не до кімнати Ноа. Двері відчинилися, і я закам’янів.

Всередині коїлося щось між божевіллям і святом. По стінах стікали кольори, немов веселка вибухнула просто в кімнаті. Зачарований пензлик сам собою вимальовував якісь чудернацькі візерунки. Двоє моїх охоронців тягли важку шафу до протилежної стіни, наче це їхня прямий обов’язок. Покоївки, спітнівши, чіпляли нові фіранки, посеред усього цього бедламу стояв Ноа. У білій сорочці, розстібнутій на грудях, із руками, розведеними в сторони, наче він керував цілим військом. І керував же! 

 — Та ні, не так! Шафа має стояти ближче до вікна, я ж вам кажу, інакше світло падатиме криво! І кольори! Додайте ще зеленого, не шкодуйте!

Я застиг на порозі, не знаючи, сміятися чи виганяти всіх геть. Це був мій маєток. Мій! А тепер одна його кімната виглядала так, наче її захопила армія ідіотів під командуванням одного нахабного котиська, який вирішив, що він тепер головний тут.

— Ноа, — мій голос був спокійно небезпечним. — Ти можеш пояснити, що тут відбувається?

Він озирнувся, побачив мене й широко посміхнувся.

— Аріс, ти якраз вчасно. Скажи, тобі більше подобається золотий орнамент на зеленому тлі чи срібний на фіолетовому?

Я глибоко вдихнув. І зрозумів, що ранок офіційно зіпсований.

— Ноа… що в біса відбувається?

— Та нічого особливого. Просто… мені захотілося трохи барв у твоє похмуре життя. Ти бачив свій маєток? Він темний, холодний, як підземелля, і настільки нудний, що я готовий був сам себе поховати тут заживо. Тому я вирішив, що настав час зробити з цього не гробницю, а дім.

Я відчув, як у мене сіпнулося око.

— Дім? Це мій маєток, моя фортеця, моя… — я захлинувся словами, бо серйозно, як це пояснити, щоб Ноа зрозумів? — Це не твій цирк!

— Ну вже ж мій, — хитро посміхнувся Ноа, схрестивши руки на грудях. — Принаймні половина твоєї душі зв’язана зі мною, то можна вважати, що частка цього місця належить і мені.

У мене в очах потемніло від люті.

— Цього не буде! — закричав я так, що покоївка мало не впала з драбини, тримаючи фіранку. — Я забороняю тобі!

Ноа ж ані на мить не знітився. Навпаки, його посмішка стала ще нахабнішою.

— Запізно, мій надутий маг. Я вже постарався.

Я схопився за голову, ковтаючи крик, і різко розвернувся. Якщо Ноа таке витворив у своїй кімнаті, страшно було навіть уявити, що з вітальні зробили під його «художнім керівництвом».

Зайшов у вітальню, уже внутрішньо готуючись до найгіршого. Чесно, я чекав на строкаті килими в кислотних кольорах, золоті балдахіни чи, не дай Боже, ще один отой божевільний візерунок, яким він обмалював свою кімнату.

Але… я зупинився на порозі.

Вітальня зустріла мене не жахіттям, а дивним відчуттям простору. Зі стін зникли важкі, темно-сині штори, які роками ховали світло. Величезні вікна тепер відкривали вид на сад, і ранкове сонце щедро заливало все теплом. У кутку, де колись стояла безлиста пальма (пам’ять про покійного діда, яку я так і не викинув), тепер стояли живі квіти.

Наче й небагато змінилося, лише штори й кілька вазонів. Але враження було зовсім інше. Простір дихав. І, що найстрашніше, мені це… подобалося.

— Я знав, що в тебе в голові промайнуть саме такі слова, — почувся голос Ноа просто в моїй свідомості.

Я стиснув щелепи.

— Вилазь з моїх думок, — буркнув я вголос.

— А чого ж? — фамільяр з’явився у дверях, безсоромно посміхаючись. — Там було так мило й приємно почути, що Верховний маг здатен на схвальну думку.

Я зиркнув на нього, намагаючись зробити найсуворіший вираз обличчя, який тільки міг.

— Не думай, що це схвалення. Це… — я зам’явся, бо чесного пояснення не знайшов. — Це просто… терпимо.

— «Терпимо», — повторив він, розтягуючи слово, ніби куштував його на язик. — Для тебе це звучить як найбільший комплімент. Я розчулений.

Я закотив очі й пройшов углиб кімнати, вдаючи, що з’ясовую, чи рівно стоять крісла. Але всередині мене вже точилася боротьба: з одного боку, я мав би вигнати цього нахабного котиська зі своїми «барвами», а з іншого… вперше за довгий час у вітальні було світло. І затишно.

І мені доводилося визнавати, хоч і без жодного слова: Ноа мав рацію.