Розділ 23

Аріс

Ми їхали мовчки. Колеса карети гупали по бруківці, за вікнами миготіли вогні нічного міста, та все це зливалося у суцільний шум. Я мав би вибухнути від злості, зазвичай уже давно б сипав докорами, пригадавши, як Ноа зухвало з’явився у тронній залі й перетворив серйозну аудієнцію на цирк. Але зараз… не міг.

Усе перекреслила та мить, коли тепла долоня Ноа опинилася на моїй. Простий дотик, але такий красномовний. Він чітко дав зрозуміти королю, кому належить. І саме це не давало мені спокою. Чому? Чому Ноа так зробив? Він міг би далі дратувати мене, жартувати з моїх ревнощів, виводити мене з рівноваги, у нього виходило блискуче. Але натомість фамільяр поставив межу, за яку не дозволив переступити навіть королю.

«Бо ми пов’язані», — його голос безцеремонно пролунав у моїй голові. — «Я можу сміятися з тебе, дражнити й доводити до сказу, але робити тобі боляче я не хочу. Король мені не потрібен. Мені вистачає одного надутого мага, який став найближчим у цьому світі».

Я завмер. Слова обпекли сильніше, ніж будь-яке закляття. Щоки налилися жаром, і я вдячно ховався в темряві карети, аби Ноа цього не помітив. І вперше я не мав ані найменшого бажання вичитати його за те, що він без дозволу знову вліз у мої думки.

Бо цього разу… я був йому лише вдячний.

***

Карета спинилася перед брамою маєтку, і конюхи відразу підбігли, щоб відкрити дверцята. Я не поспішав виходити. Усередині було тихо, і ця тиша мені подобалася. Ноа сидів навпроти, схрестивши руки на грудях, і його губи ледве тягнулися в посмішку, ту саму хитру, яку я навчився розрізняти серед сотень інших. Посмішку, за якою крилися і глузування, і щось тепліше.

— Ну що, Верховний маг, — нарешті озвався він, ліниво розтягуючи слова, — ти завжди так ніяковієш, коли хтось каже, що ти йому потрібен?

Я різко відвів погляд у вікно.

— Ти надто багато говориш, — буркнув я.

— Зате ти мало, — відказав він і підвівся першим. Його сорочка сяяла в напівтемряві карети, золоті прикраси відбивали світло ліхтарів, і на мить він здався мені чужим, не з цього світу. Хоча… таким він і був. Чужий, а тепер чомусь мій.

Ми ступили на бруківку подвір’я. Слуги низько вклонялися, але Ноа не звернув на них жодної уваги. Він озирнувся на мене й раптом упіймав мій погляд.

— Ти знаєш, я міг би залишитися у палаці. Король був би тільки радий, — кинув він так буденно, що мої плечі мимоволі напружилися.

— І чому ж не залишився? — мій голос здався мені самому надто різким.

— Бо там не було б тебе, — відповів Ноа легко, ніби говорив про якусь дрібницю. Але ці слова вдарили в груди, змусивши серце пропустити удар.

Ми зайшли в маєток. Я йшов попереду, але чув кроки Ноа за спиною, легкі, такі… домашні. Чесно кажучи, це було дивно: звикати до думки, що він частина мого життя.

У вітальні Ноа відразу кинувся до софи й без церемоній упав на неї, розкинувшись на всю довжину.

— О, так значно краще, ніж у палаці! — вигукнув він, схрестивши руки за головою. — Але шкода, що тут ніхто не гладить мене за вушком. 

Я зітхнув і зняв мантію, кидаючи її на спинку крісла.

— Ти поводишся так, ніби цей дім належить тобі.

— А хіба ні? — підняв він брову. — Ми ж тепер пов’язані. Усе твоє – моє. І все моє… теж моє.

Я ледве стримав посмішку.

— Безсоромне ти створіння.

Я дивився на Ноа довше, ніж мав би. Його обличчя у світлі каміну виглядало надто спокійним для когось, хто ще кілька годин тому ледь не довів мене до сказу. І, перш ніж устиг зупинити себе, я випалив:

— Скажи, тобі справді подобається, коли тебе гладять? Чи це тільки рука короля така… особлива?

Ноа розплющив одне око, і в його погляді блиснула іскра.

— Подобається, — сказав він не вагаючись. — Але, бачиш, лише один король наважується це робити. Від тебе ж я такої честі не дочекаюся, а служниць просити якось… ніяково.

Я відчув, як у мене палають щоки. У роті пересохло. Це жарт? Провокація? Чи він справді цього хоче?

— Якщо… — я прокашлявся, намагаючись приховати власне збентеження, — якщо тобі це настільки потрібно… я можу погладити тебе.

Ноа сів, ніби його вдарила блискавка, й вирячив на мене очі.

— Що? Ти серйозно? Верховний маг, суворий, надутий і весь із себе недоторканний  і пропонує отаке?

Я відвернувся, бо витримати його погляд було неможливо.

— Забудь, якщо тобі смішно.

— Ні, ні! — Ноа розсміявся, але в сміхові було більше радості, ніж глузування. — Я просто вражений.

Я сів на софу ближче до каміна й, щоб не виглядати остаточно безглуздо, стукнув себе по коліні:

— Тоді перетворюйся.

— Ага, зараз! — відказав Ноа й замість того, щоб стати котом, ліг поряд у своїй юнацькій подобі, поклавши голову мені на коліна. — Я не менше від кота хочу уваги.

— Що ти робиш? — мій голос зірвався на півшепіт.