Розділ 22

Ноа

Сидіти в короля на колінах було майже святим тріумфом. Я відчував, як Аріс, мій всесильний, холодний, вічно незадоволений маг, тане від безсилля. Він кидав на мене погляди, повні благальних ноток, мовчки волав: «Ноа, злізь негайно, будь людиною, перестань ганьбити мене!»

А я муркотів собі під ніс і демонстративно облизував лапку. Якщо Аріс не захотів брати мене сюди добровільно, то хай терпить результат моєї самодіяльності.

Водночас я насолоджувався тим, як пальці короля ковзали по моїй шерсті, він, між іншим, гладив правильно! Не як Аріс, який завжди робить це ніби з примусу.

І ось, коли політична розмова набридла королю, він нахилився до мене ближче й усміхнувся:

 — Ноа, а чи не стали б ви хлопцем? Хочу з вами поговорити.

Я вже було готовим погодитися, але Аріс, як завжди, все зіпсував. Він зірвався з місця, наче його вжалили:

— Ваша величносте, цього не варто! Він… він буде абсолютно оголений!

Король підняв брови, а потім розсміявся.

 — Тим цікавіше, — жартівливо відповів він і вже гукнув своїх слуг. — Проведіть фамільяра Ноа до гостьової опочивальні. Дайте йому найкращий шовковий одяг. І не забудьте, щоб підкреслював його вроду.

Я ледве стримав переможну усмішку. Аріс побілів, як стіна, а я стрибнув з колін короля й гордо попрямував за слугами.

“Ось так, мій любий Арісе.  Ти хотів залишити мене вдома? Тепер дивися, як я крокую по палацу у шовках. А ти сиди та злися.”

І, якщо чесно, саме від цього видовища я отримував найбільше задоволення.

***

Аріс

Тридцять хвилин. Добре, може тридцять дві. Не те щоб я стежив за часом чи нервово стискав рукавички так, що шви скрипіли, але відсутність Ноа мене дратувала. І не лише його відсутність, сам король вирішив підливати олії у вогонь.

— Знаєте, Арісе, — кинув він між підписанням документів, — ваш фамільяр цікавий хлопець. Його поява справді душу гріє.

Я кашлянув, мало не вдавившись власним повітрям, і відчув, як вуха горять.

— Ваша величносте… — почав я, але далі продовжувати було небезпечно.

Король посміхнувся, задоволений моєю реакцією. А я раптом відчув, як щось гаряче і дуже неприємне запалало в грудях. Ревнощі. Я, Верховний маг, відданий служитель корони, ревную кота, якого нещодавно хотів позбутися…

Я вже хотів знову вдавити в собі всі ці відчуття, коли важкі двері тронної зали відчинилися. І я побачив його.

Ноа увійшов, ніби йому належав цей палац. Шовкова блуза смарагдового відтінку лягала на нього так, ніби була зшита спеціально під його тіло. Ті ж штани, тонкі, як друга шкіра, підкреслювали кожен рух. Золотий ланцюг на шиї, кільця на пальцях і ця зухвала посмішка.

Я… я мало не подавився слиною.

— Пречудово, — мовив король і встав, уважно оглядаючи Ноа з голови до п’ят. — Вам пасує шовк, Ноа. Він підкреслює вашу вроду.

Я відчув, як кров відлила від обличчя. Вроду? Йому що, замало моїх нервів, він тепер вирішив публічно робити моєму фамільяру компліменти?

Ноа ж, замість бодай краплі скромності, широко всміхнувся і, ледь схиливши голову, зробив ідеальний уклін.

— Дякую, Ваша величносте. Для мене честь почути це від вас.

Я стиснув кулаки під рукавичками так сильно, що аж суглоби захрускотіли.

І вперше в житті, здається, відчув, що моєму самолюбству загрожує не ворог-маг, не змова при дворі, а власний нахабний котисько.

***

Ноа

Я сидів поряд з Арісом і вдавав, що вся увага короля з його нескінченними компліментами мені лестить. Хоча насправді найбільше мене розважали думки мого мага. Вони кипіли ревнощами так голосно, що я дивувався, як цього не чує вся зала. Аріс певно забув, що я вільно можу заглянути в його голову і зараз там було пекло з гнівних слів і образів, спрямованих на короля й на мене водночас.

Король посміхався тепло, навіть занадто тепло, сипав похвалами, дивився так, ніби я був новою цікавою іграшкою. І хоч я міг використати цей момент, щоб ще більше позлити Аріса, змусити його нервувати, змусити проковтнути свою гордість… я не захотів.

Я не хотів робити йому боляче.

Мій маг був бовдуром, але він був моїм бовдуром.

Тому, коли король нахилився до мене ближче з черговою улесливою фразою і пропозицією скласти йому компанію на балу, я демонстративно поклав долоню на руку Аріса.

— Знаєте, Ваша величносте, — мовив я тихо, але так, щоб це почув і він, і Аріс, — дякую за вашу увагу та люб'язність, для мене це велика честь. Та попри це я хочу нагадати, що моя душа і життя вже належать іншому. І тільки йому я можу скласти компанію.

І стиск моїх пальців на руці Аріса, був не менш красномовний за слова.

Я бачив, як обличчя мого мага на мить зблідло, як у зіницях спалахнуло щось, що він, певно, і сам не хотів визнавати. І від цієї миті я вперше за довгий час відчув, що не хочу гратися в дратівливі ігри.