Розділ 20

Аріс

Ми повернулися пізно вночі. Ярмарок випив із нас усі сили, але чомусь залишив дивне відчуття легкості, ніби на плечах стало менше тягаря. Ноа весь час щебетав, наче пташка, й не замовкав навіть тоді, коли ми переступили поріг маєтку. Він ділився враженнями, словами, сміхом, і в тому був якийсь живий хаос, від якого мені, до мого жаху, ставало тепло.

— Це був неймовірний день, Арісе, — торочив він, наче ми й не йшли всі ті милі пішки, а летіли на крилах. — Я давно так легко себе не почував! 

Я важко зітхнув і притиснув пальці до перенісся. Ховатися від Ноа не було сенсу: усе одно він читав мої думки.

— Мені теж… сподобалося, — зізнався я, стискаючи кулаки, наче від того зізнання в мене віднімуть половину честі Верховного мага.

Ми вмостилися біля каміна. У вогнищі потріскували дрова, вогонь кидав золоті відблиски на обличчя Ноа, і я впіймав себе на тому, що роздивляюся його довше, ніж годилося б. Занадто довго.

І тоді Ноа, підозріло примружившись, спитав:

— А що ти купив сьогодні? Я бачив, ти щось заховав у кишеню.

Мене ніби голкою проткнули в саме серце. Я завмер, намагаючись знайти хоча б якусь правдоподібну відмовку, але їх не було. Зрештою, я витягнув із кишені невеликий медальйон, у центрі якого сяяв камінь: зелений, яскравий, аж до болю знайомий. Якраз під колір очей Ноа.

— Це тобі, — пробурмотів я й простягнув йому.

Очі фамільяра округлилися, а губи трохи розтулилися від здивування. Він, такий завжди нахабний і язикатий, на мить втратив мову. Нерішуче простягнув руки й узяв медальйон, наче боявся, що той розсиплеться від найменшого доторку.

— Але… — тільки й видавив Ноа, блискаючи поглядом то на камінь, то на мене.

Я гарячково почав виправдовуватися, відчуваючи, як щоки горять, ніби мене впіймали на чомусь недозволеному:

— Він… він нічого не вартий. Це навіть не артефакт, просто звичайна прикраса. Я не знаю, навіщо я… — я обірвав сам себе й стиснув зуби.

Ноа, проте, світився. По-іншому не скажеш. Його обличчя осяяла така щира, тепла радість, що в мене перехопило подих. І вогонь каміна, і вся магія світу здавалася слабкішою за те сяйво.

Я лише відвернувся й удав, що мені байдуже. Але серце билося так сильно, ніби вирішило вибити собі шлях назовні.

— Зав’яжеш мені? 

Я ледь не проковтнув язик. Моє серце зробило якийсь дивний кульбіт, але все ж я кивнув. У мене не було вибору, не тепер, коли погляд Ноа світився так щиро й довірливо.

Піднявся і став позаду нього. Ноа підняв руки, прибрав волосся з плечей, а я обережно відсунув пасма з його шиї. Білий шовк кучерів ковзнув по моїх пальцях, і я відчув, як у мене пересохло в роті. Тонка, тепла шия була зовсім близько, дихання Ноа трохи затремтіло, коли мої пальці випадково торкнулися його шкіри.

Намагався зосередитися на зав’язуванні шкіряного шнура, але все пішло не так. Кожен рух здавався занадто повільним, занадто довгим. Тепло його тіла проникало крізь мене, і я відчував запах: суміш трав, диму й чогось дивно солодкого, властивого тільки моєму фамільяру.

— Ти знітився, — прошепотів Ноа тихо.

Я завмер, тримаючи кінці шнура в руках, і проковтнув важке повітря.

— Ні, — відказав я різкіше, ніж хотів. — Просто… дивно.

Я зав’язав вузол, але пальці ще трохи затрималися на його шкірі, немов самі не хотіли відпускати.

Ноа розвернувся і подивився на мене. Медальйон світився на його грудях, а в очах грали іскорки, теплі й насмішкуваті водночас.

— Дивно? — він нахилив голову, і медальйон на його грудях спіймав відблиск вогню. — А мені… приємно.

Я не знайшов, що відповісти. У мене пересохло в горлі, тож я просто кивнув і відступив на півкроку, аби вдихнути трохи повітря. Ноа ще якусь мить вдивлявся в мене, а потім посміхнувся так тепло, що я відчув, як напруга в моїх плечах слабшає.

Він знову вмостився біля каміна, підібрав ноги й уважно розглядав медальйон у пальцях, ніби це була найдорожча річ у світі. 

— Дякую тобі за цей день. Я давно так не сміявся.

Його щирість вибила мене з рівноваги більше, ніж будь-яка гроза чи сварка. Я сів поруч, відчуваючи, як моє серце чомусь стискається від цієї простої подяки.

— Це я маю дякувати, — відповів я хрипло. — Ти… змусив мене згадати, що таке радіти.

Ми ще довго сиділи біля вогню, слухаючи тріск дров. І вперше за довгий час у мені не було ні злості, ні роздратування. Лише тиха, незрозуміла теплота, яка приходила від нього.