Розділ 19

Ноа

Ярмарок був просто чудовим. Я вже встиг подружитися з дітлахами: хлопчаки тягли мене показати свої дерев’яні мечі, а одна зовсім мала дівчинка серйозно, мов справжня принцеса, зняла зі своєї голівки вінок із польових квітів і почепила мені на голову.

— Тепер ти наш король, — заявила вона урочисто. Я жартома вклонився їй, і діти заплескали. А потім, поправляючи вінок, я кинув погляд у бік Аріса. Був певен, що побачу звичний кам'яний вираз обличчя, його постійне «я вище цього всього», але помилився.

Мій маг стояв, як завжди, трохи осторонь, та на вустах його грала ледь помітна посмішка. І ще він дивився на мене з цікавістю. Такою живою, людською. Це було несподівано тепло.

У мене навіть усередині щось заворушилося і я вирішив: ну добре, кіт зробить перший крок до свого мага. Я підійшов до прилавка, купив медовий пряник у формі серця, і, не роздумуючи, розламав його навпіл. Одну частину залишив собі, другу простягнув Арісу.

— На, — мовив я. — Це називається ділитися радістю.

Аріс взяв шматок пряника і ніяково відкусив від нього, наче боявся, що люди подумають, ніби Верховний маг може насолоджуватися чимось таким простим, як пряник.

— Сьогодні день насолодитися життям. Тож, Арісе, зроби мені послугу: відпусти контроль. Хоча б на годину.

Я вчепився за Аріса, як кліщ, і потягнув його у саму гущу ярмарку. Якщо вже вирішили «насолодитися життям», то хай не думає, що відкараскається одним пряником.

Він, звісно, пручався. То бурчав, що «це недостойно», то намагався заховати обличчя глибше в капюшон, то дивився на мене так, ніби я щойно засунув його в клітку з пекельними псами. Але, як не дивно, він ішов. Ноги не опиралися так сильно, як язик.

Люди дивилися на Аріса з подивом. Одні з широко розплющеними очима, інші з повагою, навіть із якимось трепетом. І я, чесно, вперше побачив: їм він цікавий. Народ до Верховного мага тягнувся, просто він сам ставив між собою та ними мур вище міської стіни.

Я кліпнув йому:

— Ти знаєш, що виглядаєш так, наче ось-ось когось стратити зібрався? Може, зробиш обличчя простішим? Хоч на секунду.

— Я… не вмію, — буркнув Аріс, хмурячись. — Я навіть не знаю, як себе поводити з ними.

— О, то це поправимо, — заявив я і схопив його за руку. — Люди люблять, коли їм дарують щось яскраве. Тож порадуй їх хоч раз.

Аріс хотів вирватися, але не встиг. Я об’єднав нашу магію, відчув потужний струм сили, що пробіг крізь пальці, і підняв руку до неба.

Вибух світла розцвів над ярмарком: тисячі зелених іскорок, мов рій чарівних світлячків, злетіли й вибухнули зоряним салютом. Над натовпом розкрився вогняний візерунок і в ту ж мить всі ахнули. Діти заверещали від захвату, дорослі зааплодували, дехто навіть засміявся від радості.

Я озирнувся на Аріса. Той стояв, приголомшено дивлячись у небо, а потім  на людей. Їхні обличчя світилися щирістю й теплом, і навіть він, видно, відчув: у цю мить між ним і людьми не було тієї крижаної стіни.

— Бачиш? — я стиснув його руку міцніше. — Це й означає бути ближчим. І, між іншим, твоє кам’яне обличчя зараз розтануло.

Аріс різко відвернувся, ніби я його спіймав на чомусь ганебному. Але я помітив, у нього тремтіли куточки вуст, немов він стримував посмішку.

***

Я йшов поряд і мало не здувався від гордості. Бо справа справді зрушила з мертвого місця, мій похмурий маг почав оживати. Так, це ще не був бурхливий вибух емоцій, але все ж… Аріс уперше сам нахилився до прилавків, торкався речей, дивився на них із цікавістю, навіть дещо купив. Що саме, я так і не побачив, бо він сховав покупку в складках мантії.

А далі почалося найцікавіше: музика й танці. Люди сміялися, бралися за руки, крутилися у колі, хтось стрибав через вогнище, вигукуючи побажання на щастя. Я, звісно, кинувся в самісінький вир: і танці, і стрибки, і сміх аж до сліз. Волосся пахло димом і травами, серце калатало від радості.

І найголовніше Аріс не стояв осторонь із тим кам’яним виразом. Він не приєднався, звісно. Верховний маг у колі сільських дітлахів, то було б занадто навіть для мене. Але він стояв на узбіччі й дивився. Дивився уважно, із тією рідкісною для нього теплотою. І коли я розсміявся, перечепившись на бігу й мало не впав у траву, він посміхнувся мені у відповідь. Справжньо. Не криво, не вимушено, а так, ніби й сам щось відчув від цієї миті.

І знаєте що? Я тоді зрозумів: може, Аріс і справді навчиться жити. Просто йому потрібен той, хто тягнутиме його з того крижаного трону за рукав.