Розділ 16

Аріс

Я не спав. Увесь цей час, від першого удару грому й до світанку, я лежав із розплющеними очима, слухаючи, як маленьке серце нахабного котиська калатає поруч із моїм. Ноа сопів, цілком довірливо вмостившись на моїх грудях, ніби я йому не ворог, а щит від усіх жахів світу. Кожен раз, коли я проводив пальцями по його м’якому хутру, мене накривало дивне відчуття, ніби цей дотик був потрібен не йому, а мені самому.

На світанку я вже знав: бігати від правди марно. Вищі сили не питали моєї згоди, і, скільки б я не гнівався, не сперечався чи не проклинав усе на світі, Ноа був моїм фамільяром. 

Коли він розплющив очі й позіхнув, я поспіхом підняв його з грудей і посадив навпроти себе. Ноа перетворився на юнака і замотався в ковдру, я ж ніяково відвів погляд.

— Слухай, — почав я невпевнено, і вже сам зненавидів цей тон. Верховний маг має наказувати, а не мимрити, мов школяр. — Я... можливо, трохи перегнув палицю.

Ноа підняв брову, кутики його губ сіпнулися.

— Трохи? 

Я скривився.

— Добре, багато. Я був... надто різким і неправим.

— Це звучить майже як вибачення, — протягнув Ноа, вдаючи, ніби розглядає свої нігті. — Хоча я ще не вирішив, приймати його чи ні.

Я відчув, як у мене вуха червоніють.

— Ноа, будь серйозним. Я справді шкодую, що принижував тебе тоді, на балу. Це було... огидно з мого боку. Я... не розумію, що зі мною відбувається.

Він хитнув головою, і в його очах майнула тінь смутку.

— Думаєш, мені легше? — запитав він м’яко. — Ти думаєш, я мріяв опинитися тут, прив’язаним до надутого мага, який щосили від мене відхрещується?

Я знітився. Хоч як хотів відповісти різко, язик не повертався.

— Я не хотів, щоб усе було так, — тихо зізнався я. — Та виходу немає. Ми зв’язані, і мені треба вчитися... жити з цим. З тобою.

— То це твоє урочисте зізнання, що я тобі дістався назавжди? — Я закотив очі й відкинувся на спинку стільця.

— Звісно, довелося підняти пафос на небеса, але так, схоже, саме це я й кажу.

— Знаєш, Арісе... я чув багато вибачень у своєму житті. Але твоє... майже щире.

— Майже? — я стиснув щелепи.

— Майже, — кивнув Ноа і хитро примружився. — Але для початку зійде.

Я відчув полегшення таке сильне, що сам собі не зізнався б у ньому навіть під загрозою катувань.

— Чудово, — пробурмотів я. — Тоді домовились. Більше не ображати тебе на людях.

— І не тільки на людях, — підхопив він. — Я ж бо можу довго пам’ятати образи.

Я глибоко зітхнув.

— От бачиш? Ти ще й шантажист. Я справді приречений.

Його сміх розчинився в ранковому світлі, і вперше за довгий час я відчув, що камінь у грудях трохи полегшав.

***

Ноа

Я завжди казав, що найкращий час для серйозних розмов – це сніданок. Людина ще не прокинулася до кінця, язик плутається, думки ледве складаються в речення. У такий момент легше витягнути правду, ніж у будь-якому магічному допиті.

Аріс сидів навпроти, похмуро колупаючи яєчню, ніби вона винна в усіх його проблемах. Я ж потягнувся за булочкою й, не втрачаючи нагоди, влупив прямісінько в лоба питанням:

— То виходить, єдина твоя претензія до мене в тому, що в мене немає пишних грудей?

Маг мало не вдавився. Серйозно, я вже було готувався стукати йому по спині, коли він, захлинаючись, схопив келих із водою й почав судомно відкашлюватися. Його очі округлилися так, ніби я щойно запитав, чи не хоче він піти заміж за гарпію.

— Щ-що? — прохрипів він. — Які ще… груди? Та справа не в цьому!

— О? — я відкинувся на спинку стільця, примружившись. — То в чому ж?

Аріс почервонів, як стиглий помідор.

— Ти ж… чоловік, а не жінка! Рід продовжено не буде!

— А ти взагалі хочеш дітей? — Маг завмер з виделкою в руці, довго кліпав, а тоді здавленим голосом видав:

 — Я… не знаю.

— То чого тоді драматизуєш? — я зітхнув і закотив очі. — Слухай, я досі не розумію, чому ти мною так невдоволений. Ну глянь на мене! Я гарний. Сам король мені це на вухо прошепотів.

Цього разу Аріс мало не зламав срібну виделку. Схопив її так, що вона аж загрозливо заскрипіла в пальцях. 

— Він… що? — його голос знизився до небезпечного шипіння.

Я невинно підняв брови.

 — Ага. Дуже навіть ніжним голосом сказав, що я чарівний.

— І ти… дозволив йому?

— Що? Потанцювати? — я знизав плечима. — Ну, звісно. Чи ти ревнуєш, Арісе?

Маг глянув на мене так, що якби погляди вбивали, мене б зараз відспівували з усіма почестями. А я ж просто посміхнувся, відкусив шмат булочки й демонстративно вмостився зручніше.