Розділ 15

Ноа

Минуло кілька днів після балу. Ми з Арісом досі мовчали. Але, якщо я ображався, то мовчання мага було іншим: він носився тінню, постійно крутився неподалік, удавав, що зайнятий своїми справами, але я відчував його погляди та неспокій.

Якщо раніше я бодай знаходив розвагу дражнити його, підколювати, зухвало лізти йому в голову або просто виводити з рівноваги, то тепер навіть на це не було бажання. Я відсторонився. Перетворився на кота й більшість часу проводив у бібліотеці. Серед старовинних фоліантів пахло пилом, шкірою та чимось спокійним. Там я міг вдавати, що в мене є мета: розірвати цей чортів зв’язок.

Сторінки шурхотіли під лапами, коли я перевертав їх магією, не виходячи з котячої подоби. У кожному заклятті, кожній примітці стародавніх магів я шукав бодай натяк на вихід. Але що далі я заглиблювався, то більше розумів: вони всі писали про силу зв’язку мага й фамільяра, про його благословення, про його велич. А от про розрив нічого. Наче такого варіанту навіть не існувало.

Аріс іноді заходив у бібліотеку. Ставав на порозі, відкривав рота, щоб щось сказати… і закривав. Його нерви я відчував навіть через блок, який поставив, щоб не чути чужих думок. Маг хотів заговорити, але не наважувався. І я навмисне ігнорував. Перескакував зі столу на шафу, вмощувався на підвіконні, вилизував лапи.

На вечерю я теж не виходив. Нехай їсть сам. Я обирав м’який килим у кабінеті чи підвіконня у бібліотеці. Байдуже. Головне – не сидіти з ним поруч, не чути його голосу й не бачити тих дивних очей, у яких тепер постійно було щось схоже на… провину.

І чим більше Аріс ходив за мною тінню, тим сильніше я стискався всередині. Наче боявся, що якщо бодай раз дам слабину й відповім, усе піде шкереберть.

Я думав, що витримаю. Що зможу сидіти сам у бібліотеці, гріти лапи на свічнику й удавати найсамовпевненішого фамільяра у світі. Але коли серед ночі небо розірвав спалах блискавки, а за ним прогримів такий гуркіт, що здригнулися стіни, я мало не зомлів від страху.

Смішно, правда? У моїх жилах тече демонська кров, я можу ламати бар’єри, читати чужі думки, гратися зі снами мага… але одна гроза і з мене виходить перелякане кошеня.

Я зіскочив з підвіконня й пірнув під ліжко. Там було тісно, пилюка в носі лоскотала, але головне темно і хоч трохи безпечніше. Серце калатало так, що я вже не розумів, чи воно моє, чи Арісове. Я стискався клубком, намагався не здригатися, та кожен новий удар грому розривав мене зсередини.

І тут  рипнули двері. Я аж підскочив головою об дно ліжка.

— Ноа? — голос Аріса несподівано м’який, наче й не сердився. — Я знаю, ти тут. Вийди.

Я затамував подих. Сидів тихо-тихо, але його кроки наближалися.

— Ноа, будь ласка, — він видихнув, і в тому подиху було стільки полегшення, наче він боявся, що я зник.

Я не витримав. Жалісно нявкнув і виліз із-під ліжка, шерсть настовбурчена, хвіст обмотаний навколо лап.

Аріс одразу нахилився й підхопив мене на руки. І я не пручався. Дивно… я ж завжди демонстрував характер, дряпався, буркотів, тікав. А тепер просто пригорнувся до його грудей, притулився мордочкою до теплої шкіри під розстібнутим коміром сорочки й завмер.

Його руки були сильні й теплі, і я відчув, як моє серце поступово заспокоюється. Блискавка ще раз розсікла небо, грім знову гуркнув, але цього разу я не здригнувся. Бо в чужих руках, попри все, було безпечніше, ніж наодинці в темряві.

***

Аріс

Гроза не стихала. Я відчував, як у грудях шалено б’ється не моє серце. Це було чуже, маленьке, крихке сердечко і воно збивалося з ритму щоразу, коли небо здригалося від грому.

Я не витримав. Відкинув гордість, образи, свою впертість, хай вони йшли під три чорти разом із громом, бо Ноа тремтів. І його страх пронизував мене до кісток.

Стиснув Ноа в обіймах міцніше, так, щоб між нами не лишилося й подиху. Кожен гуркіт грому я глушив магією, створював навколо нас кокон із тиші, витрачав сили, які мав берегти. Але зараз мені було байдуже. Ніколи ще мої закляття не були такими безглуздими й водночас такими потрібними.

Я нахилився, притискаючи лоб до його маленької голови, і прошепотів так тихо, що сам ледь почув:

— Ну чого ти, дурне створіння? Я ж тут. Я не дам тобі нічого боятися.

Його вуха здригнулися від мого шепоту і Ноа ще сильніше пригорнувся. Я відчув, як його серце поволі сповільнюється, підлаштовується під моє. І ця довіра… вона розривала мене навпіл.

Адже я не заслуговував її. Я кричав на нього, виганяв під дощ, кидав слова, від яких сам тепер ніяковів. А Ноа, попри все, тиснувся до мене так, ніби я був єдиним захистом у світі.

Я закрив очі, притискаючи Ноа ще ближче. І вперше за довгий час у моїй душі стало тихо. Гроза все ще вирувала зовні, але тут, у моїх руках, був спокій. Мій спокій. Мій… фамільяр.

— Тільки не змушуй мене звикати до цього, — прошепотів я майже беззвучно, сам не знаючи, до кого звертався: до Ноа чи до Вищих сил.

Але Ноа уже довірливо сопів мені в груди, і я зрозумів, що сказати «не звикай» було так само безглуздо, як просити грозу не гриміти.