Розділ 11

Ноа

Аріс злився. Ну, нічого нового, я вже звик, що він ходить, як гроза, і гримить своїм буркотінням на кожному кроці. Чесно, іноді здається, що він навіть дихає сердито.

Але сьогоднішній ранок мав і свої приємні несподіванки. До маєтку прибула кравчиня, усміхнена дівчина з іскорками в очах. Вона відразу взялася за справу: розглядала тканини, розкладала камзоли й шурхотіла метричними стрічками. Її енергія була заразна і мене це тішило.

Аріс, звісно ж, практично не дивився на неї.

 — Приміряйте на нього всі варіанти, — кинув він, показавши на мене. — Підберіть той, що буде найбільше пасувати.

 І, не встигнувши дочекатися моєї репліки, гордо вийшов із кімнати. Дівчина ж тим часом посміхнулася й весело прощебетала:

 — Ну що, пане Ноа, будемо вас наряджати?

— Будемо, — відказав я з виглядом покірного мученика, але насправді вже планував витягнути з кравчині максимум корисного. Бо від Аріса, цього кам’яного моноліта, я ніяких порад не дочекаюся.

Поки вона знімала з мене мірки й накидала на плечі різні камзоли, я почав розпитувати:

— А як там на балах? Що зазвичай відбувається? І як взагалі треба поводитись, щоб не виглядати… ну, скажімо так… повним бовдуром?

Кравчиня засміялася так щиро, що я теж не втримався від посмішки.

— Ох, пане Ноа, головне не сидіть у кутку. Посміхайтеся, вклоняйтеся, тримайте спину рівно. І не бійтеся заговорити першим.

— Тримати спину рівно? — я закотив очі. — Моя спина створена для того, щоб вигинатися в котячій подобі, а не для вашої аристократичної муштри.

— Тоді просто дивіться на всіх так, ніби вони вже ваші шанувальники, — знову засміялася вона. — З вашим обличчям вам пробачать будь-яку дурницю.

Я теж засміявся. От кого треба було б взяти з собою на бал, а не цього насупленого мага. Вона хоча б пояснює людською мовою, а не бурчить про «правила» та «межі».

— А танці? — уточнив я, розглядаючи черговий камзол у дзеркалі. — Що там роблять, якщо я наступлю комусь на ногу?

— Посміхніться й вдайте, ніби так і треба, — відповіла кравчиня, поправляючи комір. — І все.

— І все? — я аж примружився від задоволення. — Оце мені вже подобається.

***

Аріс

Я нервував. Сидів у вітальні, намагаючись не крутитися в кріслі, але все одно ловив себе на тому, що пальці стискають підлокітники так, наче від цього залежало моє життя.

На мені був парадний камзол, темно-синій, зі срібною вишивкою по коміру та манжетах. На руках білі рукавиці, волосся вкладене до блиску. Я звик до цього. Бали, приймання, дипломатичні вечері. Я довірена особа короля, на мене дивляться, мене слухають.

Але сьогодні вечір не належав мені. Сьогодні я йшов із Ноа.

Я важко зітхнув, відчуваючи, як неприємно стискається грудна клітка. Я йому не довіряв ні на мить. Це нахабне котисько було здатне на будь-яку витівку, і я вже майже бачив, як він спеціально зганьбить мене перед усією знаттю.

Ще раз поправив рукавицю, зиркнув на двері й саме тоді вони відчинилися.

Я привстав, сам того не усвідомлюючи.

Ноа зайшов так, ніби йшов не у мою вітальню, а вже крокував по бальній залі. На ньому були класичні чорні штани, що ідеально підкреслювали його довгі ноги, зелена шовкова сорочка, розшита золотом, яка виблискувала при світлі свічок. Білі кучері вкладені, мов у портретах юних принців, а на обличчі ледь помітний блиск, що робив його ще виразнішим.

Я завмер. Слова злетіли в думках самі по собі, без мого дозволу: «Який же він красивий…»

І тут у голові почувся знайомий голос:

— Нарешті визнав, — і Ноа розсміявся вголос, навіть не приховуючи задоволення.

Я різко стиснув щелепи, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. Прокляття! Я ж сам поставив йому блок! Як він знову…

— Ти… — почав я, але лише махнув рукою.

Бо всередині мене точилася куди страшніша битва між бажанням здерти з нього цю самовдоволену посмішку і визнати, що виглядає Ноа… справді так, що й король може втратити голову.

***

Карета хиталася, і кожного разу, коли нас підкидало на нерівностях, Ноа, сидячи навпроти, ледь не з’їжджав з сидіння. Спершу я зловтішно спостерігав, але в якийсь момент він раптово послизнувся й влетів просто до мене на коліна.

— Ой, вибач, — голос фамільяра звучав так солодко, що відразу стало ясно: жодної провини він не відчував.

Я застиг, відчуваючи його тепло надто близько.

— Злазь.

— А навіщо? — Ноа вдав, що вмощується ще зручніше. — Тут значно м’якше, ніж на тій жорсткій лаві.

— Ти спеціально, — прошипів я.

— Я? — він удав із себе святого. — Це все дорога. Ти ж не думаєш, що я прагну опинитися у твоїх обіймах?

Я закотив очі й спробував відштовхнути його. Але Ноа нахилився ближче, його обличчя виявилося зовсім поруч.