Розділ 10

Аріс

Король у моєму домі – подія рідкісна. Зазвичай його високість викликала мене до палацу, якщо в цьому була потреба. Тому, коли я зустрів його на порозі, то з переляку вклонився так низько, що міг би носом підмести підлогу.

Я, як зразковий господар, намагався догодити в усьому: подавати найкращі напої, розташувати його у найзручнішому кріслі, підігнати кут нахилу світильників, аби тільки король був задоволений. І саме в цей момент, коли атмосфера ще трималася на тонкій нитці офіційності, у полі мого зору з’явилася біла пухнаста загроза.

Ноа.

Звісно ж, у котячій подобі. І звісно ж, із виразом «а що тут відбувається і чому без мене?»

Я напружився настільки, що аж келих у руці задзвенів. У думках почав молитися до всіх Вищих сил: “Ноа, будь ласка, тільки не зараз. Вийди з кімнати. Отримуєш цілу рибину, свіжу, жирну, блискучу, тільки забирайся геть!”

Відповідь пролунала в голові одразу, ледь не з котячим муркотінням: “Риба, кажеш? А хто це такий важливий, що ти сам пропонуєш хабарі?”

“Це король! Це, щоб ти знав, найважливіша людина в королівстві, і якщо ти зараз вчиниш щось дурне, то нас обох завтра повісять!”

Я відчув, як піт виступив у мене на спині. І саме в цю мить король повернувся до мене з поблажливою посмішкою:

— Арісе, з вами все гаразд? Ви так дивно втупилися в… кота? І взагалі, звідки у вас кіт? Наскільки я пам’ятаю, у вас алергія.

Я відкрив рота, щоб бодай щось сказати, але Ноа вже встиг зробити свій хід. Він, демон в шерсті, велично підійшов до королівського крісла і, одним легким стрибком, опинився на колінах його високості.

Я зблід настільки, що мої предки у фамільному портреті, напевно, прокинулися.

Король здивовано кліпнув, а потім… погладив його за вухом.

— Яке гарне створіння, — сказав він. А я в цю мить намагався вирішити, що зробити швидше: вмерти від сорому чи втопитися у власному вині, яке щойно налив.

***

Я сидів навпроти його високості, намагаючись виглядати спокійно, хоча єдине, чого хотілося – це здерти шкіру з цього нахабного котиська й пустити її на комір.

Король тим часом гладив Ноа за вухом. Повільно, майже лагідно. І, звичайно ж, у моїй голові розкотисто пролунало: “О, так, ще трошки праворуч. Він точно знає, як треба. Записуй, Арісе, може, навчишся!”

Я стиснув кулаки під столом так сильно, що кістки затріщали.

“Заткнись, або я перетворю тебе на рукавиці”, — прошипів подумки.

Ноа солодко потягнувся, перекотившись на колінах його високості, наче це не король, а його особистий слуга. І, як на зло, почав голосно муркотіти, привертаючи до себе увагу.

Я не планував ще ні з ким говорити про свого фамільяра. Це мав бути мій секрет, моя тіньова слабкість, яку краще приховати від світу. Але тепер… тепер приховати стало неможливо.

— Ваша Величносте… — я ковтнув, дивлячись, як Ноа нахабно влаштувався на колінах. — Це… мій фамільяр.

Король підняв брову, та замість здивування я побачив в його очах ще більшу цікавість.

— Фамільяр, кажете? — мовив він і знову погладив кота, але цього разу так, ніби звертався до рівного собі. — Тож виходить, я маю честь познайомитися з тим, кого обрали Вищі сили для мого мага.

Він говорив до Ноа! До мого фамільяра! З тією ніжністю і повагою, з якою зі мною ніколи.

Я аж відчув, як у мені прокинулися дивні ревнощі. Бо ж, чорт забирай, його високість не дивився на мене так лагідно.

А Ноа, ясна річ, скористався моментом і, поглянувши на мене своїми зеленими очима, гмикнув у моїй голові: “Бачиш, навіть король знає, як цінувати хороше товариство. А ти? Ти тільки кричиш і чхаєш.”

Я мало не заридав від безсилля.

Король ще довго сидів у моїй вітальні, гладячи Ноа, ніби це не фамільяр, а його власна коштовна знахідка. І коли я вже майже видихнув із полегшенням, думаючи, що ось-ось його високість поїде, він раптом вимовив фразу, від якої я ледь не подавився вином:

— Арісе, завтра в палаці відбудеться бал. Ви прийдете. І, звісно ж, візьмете свого фамільяра.

Я застиг.

— Ваша Величносте… це абсолютно непотрібно…

— Не перебивайте. — Король лагідно поплескав Ноа по голові, а той нахабно потягнувся ще ближче. — Всі мають побачити, який союз дарували вам Вищі сили. Це честь не лише для вас, а й для корони.

У голові одразу пролунав переможний голос: “О, нарешті! Я завжди знав, що мені личить світське життя. Бал, музика, палац… Арісе, ми ж станцюємо вальс?”

“Ми нікуди не підемо! — гаркнув я подумки. — Це помилка, випадковість, непорозуміння! Я взагалі ще сподіваюся знайти спосіб…”

— Ви щось хотіли сказати? — король глянув на мене з насторогою, бо я, мабуть, під час внутрішньої перепалки скривився, наче проковтнув лимон.

— Н-ні, Ваша Величносте, — збрехав я, одночасно намагаючись силою думки стукнути Ноа по голові.

Але той тільки розвалився ще ширше на колінах короля й весело відповів у моїй голові: “Знаєш, у нього кращі коліна, ніж у тебе. М’якіші.”