Розділ 9

Ноа

Перші наші дні під одним дахом були… кумедними. Ну, принаймні для мене. Для Аріса швидше трагедією світового масштабу. Він не полишав спроб знайти бодай якийсь спосіб зруйнувати наш зв'язок. З ранку й до ночі він закопувався в книги, консультувався з духами предків, креслив якісь мудровані кола. Я спостерігав збоку, як він зі зморщеним лобом записує формули, а потім, зі злості, їх же й спалює. І кожного разу мені кортіло підкинути щось своє.

То я обов’язково переверну потрібну йому сторінку саме тоді, коли маг знаходить важливу фразу. То випадково проллю чорнило на свіжонамальовані символи. А одного разу, коли він намагався створити бар’єр між нашими думками, я просто заходився співати йому в голові якусь абсурдну пісеньку про рибу. Аріс тоді мало не вибухнув від злості.

Аріс постійно ставив правила: «Не лізь у мій кабінет», «Не читай мої думки», «Не ходи за мною в котячій подобі», «Не торкайся моїх речей». І щоразу, коли він вимовляв «не», мене так і тягнуло зробити «саме так». Бо, відверто кажучи, його сердиті очі й нервовий тон звучали не як заборона, а як виклик.

Але найсмішніше було за вечерею. Ми сиділи навпроти один одного, Аріс – серйозний, я – намагався виглядати чемно. І щоразу, як він починав довгі промови про «відповідальність мага» чи «важливість дисципліни», я в котячій подобі раптом простягав лапу й тягнув шматок м’яса з його тарілки. Маг, звісно, шипів і обурювався, але наступного вечора все повторювалося.

Згодом я помітив, що наші сварки стали звичним фоном. Між ними ховалося щось більше: процес притирання. Я дратував Аріса, він злився на мене, але водночас… перестав здаватися таким холодним і відстороненим.

А я… я ловив себе на думці, що мені навіть подобається це протистояння. Бо під всіма його блоками й стінами я відчував живу людину. І це було значно цікавіше, ніж просто бути фамільяром, приреченим залишитися неприйнятим своїм магом. 

Одного ранку я вирішив, що Арісу варто нагадати: життя – це не лише похмурі книги й змови зі старійшинами. Він якраз стояв над казаном і щось там бубонів, зосереджено помішуючи рідину. Схоже було, що готує якесь важливе зілля, бо пахло травами й димом.

Я, звісно, не втримався. Стрибнув йому на плече в котячій подобі й зазирнув у казан.

— Ти серйозно? — промуркотів я у нього в голові. — Це зілля чи суп? Додай моркви й вийде чудова юшка.

Аріс здригнувся так, що ложка виплеснула частину рідини на підлогу.

— Ноа! — гаркнув він уголос, а потім зашипів від злості. — Ти розумієш, що ця рідина могла бути небезпечною?

Я зістрибнув на стіл і нахабно почав вилизувати лапу.

— Якщо вона небезпечна, то чому ти її сам нюхаєш? — кинув я.

Його брови злетіли, і він глибоко вдихнув, наче намагаючись не вибухнути. Потім взяв мене на руки й підніс на рівень свого обличчя.

— Послухай уважно. Якщо ти ще раз зірвеш обряд, я… я…

— Ти що? — невинно кліпнув я зеленими очима. — Викинеш мене у двір під дощ? Це ми вже проходили.

Аріс скривився, але раптом я почув у його думках: «Чому він такий дратівливий… і чому я не можу його просто ігнорувати?»

Я, звісно, голосно розсміявся йому в голову.

— Тому що ти мене обожнюєш, Арісе. Зізнайся вже.

Мій маг червонів рідко, але цього разу щоки йому зрадницьки налилися кольором. І тоді він… просто кинув мене в кошик для трав. Прямо зверху на суху м’яту.

Я виліз звідти, розтріпаний, але страшенно задоволений. Бо бачив: у глибині душі йому було смішно.